Береги Дніпра — Херсонське дворянство та поміщицькі маєтки

[4] Улюблена російська страва, різновид каші з гречки або індійської кукурудзи. ДОДАТОК ДО РОЗДІЛУ IX. Дрібна крадіжка.-- «Пограбування на дорозі та насильство зі зломом — речі, зовсім невідомі в більшій частині Росії. Селяни сміються, коли бачать, як мандрують іноземці з шаблями, пістолетами та цілим арсеналом зброї. Російський торговець мандрує з одного кінця імперії в інший, часто з усім, що він цінний у світі, і не вважає за потрібне навіть носити з собою Ніколи не чути, щоб їх грабували силою на дорогах, принаймні в тих частинах країни, з якими я був ближче знайомий пояснюють таку рідкість пограбувань на дорозі великою віддаленістю сіл одне від одного та суворістю клімату, що не дозволяє шахраям залишатися на відкритому повітрі, особливо вночі, але навіть влітку та в більш густонаселених регіонах, де села розташовані досить близько, пограбування на дорозі однаково рідкісне, і мені здається, що відсутність цього злочину пояснюється скоріше характером самих людей, до яких. ця практика виглядає огидною та неприродною. Хотілося б, щоб у них була така ж інстинктивна огида до пограбування без насильства, але, на жаль, це не так. Оскільки я часто страждав від спритності їхніх пальців, у мене було достатньо нагод поміркувати над причинами цієї їхньої дивовижної схильності, і я дійшов висновку, хоч би як це парадоксально здавалося, що це виникає не стільки через брак моральних почуттів, скільки через брак інтелектуального розвитку. Більшість звичайних людей, схильних до цього пороку (бо серед освічених людей він так само рідкісний і має таку ж ганебну славу, як і в будь-якій іншій країні), не бачать жодної шкоди у крадіжці, і тому схильні практикувати його, коли мають нагоду. Я цілком переконаний, що ці люди, які часто є найбільш добродушними і навіть чесними хлопцями, відмовилися б від цієї практики, якби їх колись навчили дивитися на неї в іншому світлі та усвідомили б її некоректність. Це той випадок, коли початкова освіта, сільські школи та церковні проповіді народною мовою вплинули б найщасливіше й найкорисніше на моральність нації. Але сільські школи рідкісні, а проповіді чи будь-яке релігійне навчання — ще рідше; книг немає, а якби вони були, населення не могло б їх прочитати. Що ж тоді вони мають для того, щоб стати просвітленими щодо себе та речей навколо них і виправити погляди та поняття, що передаються їм із покоління в покоління? Століття тому вони виробили для себе власну систему етики, якщо можна так висловитися, і тепер вони використовують її якнайкраще. Певні речі, наприклад, такі як домашні меблі тощо, вважаються священними; власники можуть залишити їх на всю ніч на вулиці та бути впевненими, що знайдуть їх знову вранці, тоді як є тисячі інших речей, за якими вони не можуть стежити надто уважно, хоча вони набагато менш корисні, а отже, менш спокусливі. На перших існує свого роду заборона, встановлена ​​мовчазною згодою, тоді як на останніх дивляться як на загальну власність. Та сама людина, яка без вагань обдирає чужу кишеню або вкраде щось з його столу, ніколи не відчинить зачинені двері чи просуне руку у відкрите вікно, щоб винести будь-яку річ з кімнати, навіть якщо вона цілком безпечна від виявлення. Він називав би це «воріт», а це навіть у російському вусі звучить гидко і вважається великим гріхом. Але перші дрібниці він вважає дозволеними або, принаймні, забороненими, і застосовує до них пестливе зменшувальне воровать, гарне, нешкідливе слово, яке зовсім не асоціюється з одіозною ідеєю власне так званого злодійства. Щоб прояснити це питання, я розповім про два невеличких випадки, за якими я особисто спостерігав. «Одного разу я був у будинку звичайного чепмена у справі, в якій він поводився як чесна гідна людина. Ми закінчили угоду між нами і пили наш чай, коли старий чоловік з відкритим, чесним виглядом, але дуже бідно одягненим, увійшов і запропонував чепмену срібну ложку на продаж. Після деякої розмови останній купив ложку за високу ціну. нижче його вартості, і сказав, жартуючи, коли він заплатив гроші: «Sukin tu sin, tu vorovat». «Ти вкрав це, кучин ти…». (Ця остання фраза, як я вже десь зауважував, практично еквівалентна «мій добрий друг» або тому подібне.) Старий подивився на нього, химерно зблиснувши очима, поклав руку йому на груди й дуже серйозно сказав: «Niet sudar, Bog podal», «Ні, сер, Бог дарував це», а потім тихо пішов займатися своїми справами. Я часто старався з’ясувати особливе значення цього «Bog podal» за допомогою серії непрямих запитань, і щоразу я все більше й більше переконувався, що багато людей сприйняли цю фразу як символ божественного дозволу красти. «Другий анекдот, мабуть, ще більш характерний. У 1816 році я їхав з одним німцем на дачу графа С. Ми думали, що ми єдині люди в нашому маленькому відкритому вагоні, які розуміють німецьку мову, якою ми розмовляли, коли, на наш подив, наш довгобородий ishvorshtik (кучер) долучився до розмови з великою швидкістю, хоча його німецька була дещо ламана. Помітивши наше здивування, він сказав нам, що був у Німеччині і служив в окремому корпусі армії, який був організований у формі landwehr, або місцевого ополчення: він провів літо в Саксонії та бачив Лейпсіг, Дрезден, Віттенберг тощо. Усе це він розповів нам із виглядом не малого самовдоволення. «А як вам сподобалася Німеччина?» — тільки за одну річ, якої я зовсім не міг терпіти. Він міг би там вигідно оселитися, і його полковник звільнив би його, оскільки корпус мав бути розформований; але ця єдина річ, про яку він говорив, не була подолана, і тому він волів повернутися додому. «І що це за річ, яка так застрягла у вашому животі?» «Сер, — сказав він, обертаючись до нас із напівзаплющеним оком і майже пошепки: «Судар, воровать не велат», «Сер, вони не дозволять тілу хоч трохи вкрасти». Ця несподівана відповідь нас дуже збентежила, і мій друг, який недовго був у Росії, почав читати йому лекції про жахливість таких принципів, коли кучер, який не мав бажання слухати довгу проповідь, зі сміхом перервав проповідь проповідника і дав йому зрозуміти, що він блукає далеко від мети. «О, ти мене не розумієш, sudar, я не маю на увазі крадіжки; звичайно ні; Я дуже добре знаю, що це погано; Я маю на увазі тільки vorovati, що, безсумнівно, має бути дозволено всюди; принаймні це можна дозволити бідному солдату». «Світом керує думка: тому ми повинні намагатися правильно встановити цю керівну владу там, де це можливо, а там, де це може бути не так, ми повинні принаймні якнайкраще використовувати її в тому стані, в якому ми її знаходимо. Росія є одним із яскравих прикладів цієї мудрої системи компромісу щодо теми, яку ми обговорювали. Серед населення, як я вже сказав, поширена думка, що людина може трохи позбавитися незнайомця, не будучи при цьому. винний у відвертій нечесності, але пограбувати власного пана — це тяжкий і непростимий гріх. Отже, найвірніший спосіб захиститися від домашнього злодія, якщо ви його одного разу знаєте, це взяти його до себе на службу. З цього моменту ви не тільки захищені від будь-якої крадіжки з його боку, але й забезпечили собі найкращий годинник проти всіх інших злодіїв, оскільки для нього справа честі запобігати всім актам розкрадання, які можуть викликати підозру на нього самого; і він знає практично всі хитрощі та хитрощі, проти яких він повинен бути насторожі. Один високопоставлений офіцер російської армії, німець за походженням, розповідав мені, що одного разу, коли його батальйон мусив стояти табором на кілька тижнів разом із козацьким пултом, він і його люди хотіли, щоб їх позбавили всього, що вони мали, безперервним курсом злодійства. Кожного ранку приносили жахливий список зниклого одягу, винесених кінських речей тощо. і c. Було розміщено більше вартових, дотримувалася суворої пильності, але всі запобіжні заходи не дали результатів. Майже на межі розуму старшина поскаржилася гетьманові культу, і той порадив йому відкликати всіх своїх вартових і поставити одного з козаків на варту у своїй квартирі та в кожному відділенні тих, що займають його люди. Німець не міг не подумати, що запропонований захід дуже схожий на передачу кошара під опіку вовка, але, оскільки він не знав нічого кращого, що він міг би зробити, він прийняв його, і з цього моменту всьому злодійству було припинено. Козаки завжди лягали з настанням ночі прямо перед дверима квартири та стаєнь, і старшина ніколи більше не чула навіть про спробу дошкулити йому чи його людям. Така сила поглядів і спосіб, у який ці люди (і всі ми також, якщо ми хочемо це знати) мають звичку бачити речі».--Фон Літтроу. Фон Літтроу зауважує, що нам не слід надто поспішати, покладаючи на рахунок моральної зіпсованості спритність пальця російського селянина, але подумайте, чи навіть серед найбільш цивілізованих людей немає деяких пережитків давніх часів. Варварство, деякі вражаючі відхилення від моральної пристойності, на які ДУМКА приємно дивитися з поблажливістю. Книги змінюють власників у німецьких університетах таємно, для чого було прийнято сленгове слово. «зняти» рідкісні зразки природної історії тощо. Існують люди, які відрізняються великою чесністю та вартістю, і ми боїмося, що вони не завжди старанно повертають позичену парасольку. Російські слуги.-- «Там, де німець вважав би себе дуже забезпеченим, маючи одну служницю, російський торговець, за подібних матеріальних обставин, утримує принаймні чотирьох; але один слуга німця робить стільки ж, скільки четверо росіян разом узятих. У будинках заможних кількість слуг досягає п’ятдесяти, шістдесяти і навіть ста чи більше. Є інтендант і maitre-d'hotel, пара десятків пажів і лакеїв, власний господар дому, власний чоловік леді, і знову власний чоловік для молодих джентльменів і для молодих леді; потім ідуть дворецький, провізори, мисливці, швейцари, кур'єри, кучери, конюхи і конюхи, кухарі та підсобні кухарі, кондитери, розпалювачі та прибиральниці кімнат тощо, не кажучи вже про різного роду прислугу. Але найгіршим є постійне збільшення цього численного тіла; бо в Росії так само собою зрозуміло, що кожен одружений, вступаючи на службу, бере з собою дружину; його діти також належать дому і залишаються в ньому; ні, його близькі та родичі, якщо вони насправді не одомашнені в установі, проживають у ній дні й тижні разом, без заперечень; крім того, друзі та знайомі слуг можуть зайти, коли їм заманеться, і поїсти. «Коли я одружився, — сказав мені багатий росіянин, — я вирішив не мати в домі цих нікчемів більше, ніж це було неминуче необхідно для мене й моєї дружини, і тому я обмежився сороком, але через три-чотири роки я зауважив, на свій превеликий подив, що це число вже майже подвоїлося». У будь-якій іншій країні три-чотири з цих хлопців вважалися б достатніми, щоб служити за столом навіть у найкраще обладнаних будинках; але в Росії, де звані вечері часто складаються з сорока чи п'ятдесяти осіб, за кожним стільцем повинен бути слуга, інакше весь набір вважався б надзвичайно пошарпаним. Раніше був загальний звичай, і це так досі в заміських будинках великих, щоб лакей постійно стояв у кожній кімнаті численних апартаментів, а один або два хлопці надворі, їхня справа полягала в тому, щоб виконувати канцелярію, яку тепер виконують дзвони. Наказ, відданий володарем маєтку в найпотаємнішій кімнаті, передавався з кімнати в кімнату та від дверей до дверей, доки він не дійшов до останнього в поїзді, який приніс необхідну річ, і так його передавали з рук у руки, поки не дійшли до gosudar (пан). «Одна польська графиня розповіла мені, що одного разу завітала до графа Орлоффа у справах, і поки вони розмовляли, граф попросив слугу, який стояв біля дверей, покликати склянку води. Чоловік на мить зник, щоб поговорити зі своїм наступним сусідом, і негайно повернувся на свій пост; минуло півгодини, а води не надійшло. Спраглий граф мусив повторити наказ і повернувся до графине, він сказав: «Бачите, який я бідний; у мене в одному будинку більше ста двадцяти слуг, і якщо я хочу склянку води, я не можу її отримати». Графиня посміхнулася бідному чоловікові і сказала йому, що якби він був значно біднішим і мав лише одного слугу, то про нього було б краще піклуватися. Кажуть, що графиня Орлофф, його дочка, яка успадкувала весь його статок, має понад 800 слуг обох статей у своєму палаці в Москві та утримує для них спеціальну лікарню».-- Фон Літроу.