З таким кримінальним законодавством Росії мало що боятися зловмисників. Незважаючи на величезну територію та рідко розсіяне населення, мандрівник там безпечніший, ніж у будь-якій іншій країні. Але такий стан речей слід приписати скоріше політичному становищу народу, ніж суворому управлінню поліцією, і легко уявити, що в країні, де немає лише рабів, прив’язаних до землі, розбійні напади на дорогах, взагалі кажучи, морально неможливі, оскільки вони навряд чи можуть принести будь-яку вигоду своїм авторам. Проте в Бессарабії з 1832 по 1836 рік існувала дуже грізна банда розбійників, від якої поліції було надзвичайно важко позбавити країну. Капітан, про якого розповідають тисячі надзвичайних історій, був повсталим рабом, який несвідомо грав роль фра Діаволо в кутку Росії. Він вів війну не проти окремих осіб, а проти суспільства. Стверджується, що він ніколи нікого не вбивав і що багато селян знайшли в нього притулок і захист. Він був сміливим хлопцем, улюбленцем своєї банди і нещадним грабіжником поміщиків, і перш за все євреїв. Лише наприкінці 1836 року його схопили через зраду дівчини, до якої він був прив’язаний, яка зрадила його представникам правосуддя. Він помер під нозом; смерть їхнього ватажка розсіяла його банду, і вони один за одним потрапили до рук поліції.
Через кілька днів після повернення мого чоловіка ми попрощалися з баронесою, щоб повернутися до Кларовки. Основна наша мандрівка калмицькими степами і на Кавказ, призначена на наступну весну, частину зими витратила на приготування до від’їзду. Граф Воронзоф дуже люб'язно забезпечив нас листами для губернаторів і влади тих країн, через які ми мали проїхати.
Примітки автора:
[3] Ця назва спільно застосовувалася до островів і проток, утворених усіма великими річками півдня Росії.