На початку відлиги ми наполегливо йшли до Херсона, всупереч усім порадам. Коли ми підійшли до берега Дніпра і виявили намір перепливти, всі човнярі дивилися на нас з подивом, і жоден з них не дозволив нам найняти своїх саней. Тож ми вже збиралися кидати свій задум, як побачили, що через Дніпро назустріч нам пішки йшли двоє чи троє панів, а за ними порожні сани. Нам розповіли, що навпроти Херсона річка частково очистилася від льоду, і намагатися переправлятися на санях буде вкрай небезпечно. Вони вирушили з Херсона о шостій ранку (була тоді десята) і весь цей час займалися тим, щоб забезпечити свій перехід. Вони об’єдналися з човнярами, щоб відрадити нас від такої подорожі, небезпека якої тепер була ще більшою, оскільки сонце з самого ранку набуло великої сили; але все було марно; їхні сани, які вони надали в наше розпорядження, вирішили справу, і ми весело сіли, а попереду човняра, якого наш приклад підбадьорив, і який мав перед нами протрубувати лід. Яскраве сонце промайнуло над величезним льодовим покривом, піднімаючи з нього блакитнувату пару, на яку водій і провідник дивилися з живою тривогою. Незважаючи на їхній неспокійний вигляд, ми швидко рушили далі, і човняр частіше сидів на санях, ніж попереду. Проте поступово звуки тріску льоду, що почастішали, затьмарили нашу уяву й змусили нас побоюватися, що далі ми можемо зустрітися з більш серйозними перешкодами. Ми бачили, як лід певною мірою танув під променями сонця і поступово відходив від берегів островів, якими ми пливли; і що ще більше посилювало наше занепокоєння, так це еластичність льоду, який дуже помітно прогинався під рухом наших саней. Його поступовий підйом і спад здавався диханням річки, яке ставало дедалі виразнішим у міру зменшення товщини льоду. Оскільки наш провідник продовжував просуватися, у нас не було іншого шляху, як йти за ним, і ми підійшли до рукава Дніпра, якого дуже страшно через його течію, яка не дозволяє льоду набути міцності навіть у найлютіші морози. Ми всі перетнули його пішки, кожен маневрував як міг на гладкій, як дзеркало, поверхні. Нарешті, незважаючи на наші зигзаги, падіння та розколювання льоду, ми опинилися в безпеці через небезпечний прохід, дуже радіючи, що так вдало втекли, і відчуваючи твердий ґрунт під ногами. Залишилося нам тоді ще понад дві версти пройти через острів, поки ми підійшли до рукава річки навпроти Херсона. Тоді ми з великою впевненістю знову сіли в сани й на повній швидкості помчали м’якою поверхнею снігу, що швидко танув на сонці. Але завжди, коли розум найбільше спокійний, випадки, здається, отримують зловмисне задоволення, дивуючи нас. Широка щілина, яку водій не встиг обійти, раптом зівнула навпроти нашого курсу; сани відразу ж розстроїлися, і нас усіх вигнали. Мій чоловік, який сидів на верхній частині багажу, був дуже приголомшений ударом; водій і поводир, яких відкинуло на значну відстань від саней, так само залишалися нерухомими; а що стосується мене, то я опинився згорнутим у своєму пелісі посеред куща. Коли я глянув на своїх товаришів по нещастю, вони почали ворушитися і відчувати себе всім тілом. Вони, здавалося, не поспішали вставати, і вирізали такі жалюгідні фігури, що я не міг стримати щирого сміху. Незважаючи на наші синці, ми незабаром стали на ноги, і ми були певні, що жодна наша кістка не зламана. Водій, накульгуючи, повернувся на своє місце, дуже здивований тим, що не отримав суворої критики за свою незграбність. Якби це нещастя трапилося з росіянами, бідолаха не втік би лише одним ударом. Ми були великодушнішими й повністю пописали на долю нещасний випадок, якого справді нелегко було уникнути.
Зима на Дніпрі — Їзда на санях та звичаї українців
сторінка 58/506