Роботи на Дніпрі навряд чи в більш передовому стані, ніж на Дністрі. Відомо, що нижче Єкатеринослава течія річки перетинає гранітний ланцюг, який тягнеться між цим містом і Александрофом на відстань понад п'ятнадцять льє. Під час завоювання Криму та берегів Чорного моря було запропоновано зробити судноплавними тринадцять порогів, які утворюють те, що неправильно називали катарактами Дніпра. Роботи починалися в різний час, але завжди припинялися. Вони були відновлені за Миколи з новим запалом, але незабаром уряд був знеохочений величезними витратами, і, перш за все, підкупами своїх слуг. Весь обсяг робіт, виконаних до теперішнього часу, — це жалюгідний канал довжиною 300 ярдів, більш небезпечний для проходу барж, ніж самі пороги. Цей канал було закінчено в 1838 році. Роботи ще не були відновлені, коли ми залишили Росію в 1841 році. Тому Дніпровські пороги все ще такі ж нездійсненні, як і раніше, і лише під час весняної повені, протягом місяця або шести тижнів, баржі наважуються пройти повз них; і навіть тоді рідко трапляється, що вони втікають без випадковостей. У 1839 році в них загинуло більше вісімдесяти людей, а безліч барж і плотів було розбито на скелях. Товари, які таким чином спускаються Дніпром, складаються майже виключно з лісу та дров та сибірського чавуну. Кукурудза ніколи не входить до складу вантажу, тому що в разі аварії вона буде втрачена без можливості відновлення. Але що справді здасться неймовірним, так це те, що німецькі колоністи, які оселилися нижче порогів, змушені транспортувати свою продукцію до Азовського моря, щоб знайти для неї ринок збуту; тому більша частина уряду Єкатеринославського, а також Полтавського і Черникофського, напоєного Дніпром, перебувають у вічній біді, хоч і мають пшениці вдосталь; і селяни, що впали в найглибшу убогість, змушені щороку здійснювати подорожі на 300 миль, а часто й більше, щоб заробити від шести до семи франків на місяць на службі у землевласників на кордонах Чорного моря. Східна частина уряду Єкатеринослава наживається на околицях Азовського моря і намагається розпоряджатися своїм зерном у Таганроку, Маріуполі та Бердянську, порту, щойно заснованому графом Воронзофом.
Цього загального огляду транспортних засобів, якими володіє Росія, достатньо, щоб показати, що торгівля зерном у цих регіонах значною мірою завдячує своїм великим розвитком випадковим обставинам; і що відсутність легкого спілкування та заборонна система з кожним роком опускають його все нижче. Тут слідує інформація про ціну зерна в Тульзині, одному з найменш віддалених пунктів Волині, та вартість перевезення до Одеси протягом 1828-30 та 1839 років, 40, 41.