Перехід від Константинополя до Одеси здійснюється за п'ятдесят годин на російських пароплавах, які курсують двічі на місяць з кожного з цих портів. Ті, хто звик до комфорту, елегантності і суворої чистоти середземноморських і атлантичних пароплавів, напевно жахнуться, опинившись на борту російського судна. Неможливо передати весь бруд і безлад того, в що ми потрапили. Палуба, яка вже була з кінця в кінець завалена товарами та провіантом, була переповнена огидною юрбою паломників, жебраків, євреїв і російських чи козацьких жінок, які всі сиділи навпочіпки та лежали, не звертаючи уваги на зручність інших пасажирів. Більшість із них поверталися з Єрусалиму. Російський народ у вищій мірі одержимий манією до паломництва. Усі ці жебраки вирушили босі, з гаманцями на спині та з вервицями в руках, щоб шукати в Неба прощення своїх гріхів; звертаючись на своєму шляху до милосердя людей, щоб дати їм змогу продовжувати те бродяжне й жалюгідне життя, яке вони віддають перевагу виконанню домашніх обов’язків.
Це був жалюгідний зразок людей, яких ми збиралися відвідати, що ми мали перед очима, і наша огида до цих московитів була ще сильнішою від наших спогадів про турків, чия благородна присутність і краса нещодавно викликали наше захоплення.
На другий день вранці ми побачили ліворуч маленький острівець, який моряки назвали Острів Змій. Росіяни зберегли його грецьку назву Фідонісі. У давнину він називався Левкея, або Макарон Несос (Острів Блаженства), був священним для Ахілла і містив храм, у якому моряки складали жертви. Це вапняна скеля, висотою близько тридцяти ярдів і не більшим за 600 у найбільшому діаметрі, і довгий час була незаселеною. Деякі руїни, які все ще видно на ньому, мабуть, варто було б дослідити, якщо ми можемо судити з уже виявленого напису.
Невдовзі після цього ми дізналися про наближення до Одеси, нашого місця призначення, по появі російського узбережжя з його скелями, горизонтально покресленими червоно-білими смугами. Ніщо не може бути більш похмурим, ніж ці низинні, безлюдні й одноманітні узбережжя, що простягаються, наскільки сягає око, аж поки не губляться в туманному обрії. Немає ні рослинності, ні розмаїття сцени, ні слідів людського житла; але скрізь вапнякова й глиниста стіна тридцяти чи сорока ярдів заввишки з посушливим піщаним пляжем біля її підніжжя, постійно оголюваним хвилями. Але з наближенням до Одеси берег набував різноманітнішого вигляду. Величезні масиви вапняку та землі, відокремлені кілька століть тому від лінії скель, утворюють низку пагорбів уздовж узбережжя моря, засаджених деревами та всіяних чарівними заміськими будинками.