Частина 20

Грабунок Керча все ще тривав; мешканці втекли. Навіть татари були в жаху. Протягом двох-трьох днів пляж був переповнений жінками та дітьми, які сиділи під променями палючого сонця, щоб знайти захист у номерах. Вони були голодні, жалюгідно одягнені, і з милосердя були взяті на борт «ІЗипона», який відплив з ними до якогось російського порту. Їх було близько двох сотень. Матері втратили своїх дітей, а діти залишилися без матерів. Через плутанину, яка панувала, їх роз’єднали, і «Катон» відніс одних до Азовського моря, а «Ріпон» відніс інших до Одеси чи Ялти. Наші спроби запобігти обуренню та руйнуванню мали найслабкіший і найбільш презирливий характер. Якщо моряка виявляли з будь-якими предметами — книгами, картинами чи меблями — їх відбирали в нього на березі моря і кидали в море. Результатом цього стало те, що чоловіки, розбовтавшись у місті, де над ними не було контролю, ламали на шматки все, до чого потрапляли. «Ми не заважали ні французам, ні туркам, і наші заходи проти власних людей були суворими, смішними та безсильними. Було виявлено, що в австрійського консула був великий запас кукурудзи, який він сховав у розмальованих і прикрашених журналах, щоб пройти як частину свого житлового будинку. Це все було зруйновано. Серед необхідних руйнувань приватні грабіжники знайшли можливість для своєї роботи. Уздовж набережної тягнеться довга лінія стін, які колись були фасадами складів, магазинів, особняків і палаців. Невдовзі вони перетворилися на порожні оболонки, порожнисті й без даху, з жахливо палаючим вогнем у них уночі, а смугами та клубами різнокольорового диму піднімалися з них удень. Білі стіни були загороджені чорними смугами там, де вогонь виривався з віконних рам. Ці комори належали росіянам і були повні зерна — ці склади були ворожими — ці особняки належали їхнім дворянам і губернаторам — і ці палаци були резиденціями їхніх князів і правителів; і досі ми вели війну з усіма привілеями війни і використовували всі наслідки завоювання. На всій подовженій передній частині, зверненій до моря, і широкій набережній, що межує з нею, була лише одна будівля. Це був чудовий особняк із величним напівкруглим фасадом, прикрашеним багатими антаблементами та кількома грецькими колонами. З вікон було видно масивні дзеркала, рами картин і блиск міді. У відчинених дверях усіх приймав старий чоловік у кріслі. Яким він був шанобливим! як він кланявся! яке витончене, зневажливе й заспокійливе струнання його тулуба й рук! Але це не було нічого проти його посмішки. Його обличчя здавалося ніби годинником, що сміється, заведеним, щоб діяти стільки годин. Коли техніка заслабла, ближче до вечора, сміх переріс у посмішку, але він зумів кивками й усмішками на щоках, а також трохи поганою німецькою та французькою мовами повідомити всім охочим, що цей будинок особливо під захистом Англії та Франції,