Єдиними людьми поблизу нас, чиї намети витримали шторм, були містер Ромен, заступник генерального судді; підполковник Діксон, артилерія; і капітан Вудфорд. Перший кинув його намет хитро влаштував у чотирьох стінах флігеля, і закріпив його хлопцями та тонкими пристосуваннями кам’яної кладки. Це були гостинні місця, ці намети — оазиси в пустелі нещастя; багато бідних напівзамерзлих мандрівників були майже все життя зобов'язані тому притулку, який вони надали. Читаючи це, моліться, ніколи не випускайте з уваги той факт, що, сидячи над своїм вугільним вогнем удома, майже закінчилося паливо і що серед домочадців точилися люті бійки, навіть у гарну погоду, за шматок стружки чи шматок хмизу. Ніколи не забувайте, що буря бушувала з пів на шосту годину до пізнього дня, з люттю Азраїла, гнітивши й биючи все живе і розриваючи на шматки все неживе. Час від часу жорстокий відблиск сонця виривався з тріщини в стінах хмар і робив жалюгідність сцени ще разючішою. Зібравшись під старим муром, ми не могли не думати з тривогою в серці про наш флот транспортів біля Балаклави і Качі. на жаль! у нас було забагато причин для хвилювання.
Ближче до десятої вечора справи виглядали ще безнадійнішими й безрадіснішими, ніж будь-коли, коли крізь шторм прийшло бажане запрошення перейти до намету Ромен. Першим нашим обов’язком було допомогти власнику закріпити жердину «рибою» міцних лонжеронів. Потім ми допомогли перенести опору від вершини стовпа до стіни попереду. Перед кожним із нас була поставлена чашка теплого чаю, забезпечена якоюсь незбагненною хімією, і з чудовим пайковим печивом і трохи вершкового масла, мої друзі та я приготували смачну їжу, таку ж необхідну, як і несподівану, озлоблену лише постійними роздумами: «Боже, допоможи нам, що буде з бідолахами в окопах?» І ми сиділи, думаючи та розмовляючи про солдатів і флоту годину за годиною, в той час як вітер і дощ дули і падали з повним відчуттям лиха, з яким Провидіння хотіло відвідати нас.