від землі до Інкермана, бунт припинився, і лише наступного ранку ми дізналися причину такої величезної демонстрації сили. Виявилося, що активність французів у наближенні до Малакофа настільки занепокоїла росіян, що вони почали робити зустрічні підходи та виштовхнули траншеї до стрілецьких ям, розташованих на Мамелоні та на вершині ущелини Керінінг-Крік. Вони були помічені французами, і генерал Боске, діючи за наказом генерала Канробера, наказав генералам де Моне і генералу де Мейрану атакувати ці споруди 1000 солдатами 2-го зуавського полку, батальйоном 6-го лінійного полку, батальйоном 10-го лінійного полку та сильною частиною морської піхоти; ця операція була здійснена близько другої години ночі. Росіяни чинили дуже рішучий опір, зуави не мали належної підтримки морської піхоти чи військ Лінії. Де Моне був важко поранений; він втратив одну руку, а друга була сильно понівечена. У конфлікті зуави втратили 3 офіцерів убитими, 13 пораненими, 1 зниклим безвісти, 69 чоловік убитими та 159 пораненими.
Зуави були надзвичайно роздратовані проти морської піхоти, якій вони детально погрожували надзвичайно неприємними «чвертями години» через деякий час для їх нібито відступу вранці 24-го. Зуави вбили собі в голову не тільки те, що морські піхотинці втекли, але й те, що вони стріляли в тих, хто був перед ними, хто був вищезазначеними зуавами. У своєму надмірному гніві та енергії вони були настільки ж несправедливі до своїх товаришів, мабуть, як і похвали до нас самих, і я чув, як більше ніж двоє з них вигукували: «Ах, якби у нас було кілька сотень ваших англійських, ми б зробили трюк; але ці морські піхотинці — бах я!»