До початку цієї зими комісар Філдер заслуговував на повагу за свої зусилля у забезпеченні нашої армії. На мою думку, жодна армія не харчувалася так добре за таких виняткових обставин. Тільки з Балаклави приходив хліб насущний; Жодна людина до цього часу не залишалася без свого фунта печива, свого півтора фунта чи фунта яловичини чи баранини, своєї норми кави, чаю, рису та цукру, свого жабра чудового рому, хоч на один день, за винятком власної недбалості. «Ми черпали наше сіно, нашу кукурудзу, нашу яловичину, нашу баранину, печиво, спиртні напої та всі необхідні речі з-за моря. Євпаторія забезпечувала нас великою рогатою худобою та овець у помірній мірі; але комісаріат армії залежав від морських перевезень. Проте, якими б великими не були наші переваги в досконалості та регулярності постачання продовольства, офіцерам і солдатам довелося зазнати великих поневірянь.
Найстарші солдати ніколи не були свідками кампанії, під час якої генерали були змушені жити в наметах узимку, а офіцери, які провели свою молодість у війні на півострові та бачили чимало боїв у різних частинах світу, були одностайні в заяві, що вони ніколи не знали війни, під час якої офіцери зазнавали таких труднощів. Вони висаджувалися без нічого, марширували поруч із своїми людьми, спали біля них, билися біля них і гинули біля них. Вони лягали вночі в одязі, який носили вдень; багато делікатно вихованих молодих людей ніколи не міняли сорочок чи черевиків протягом тижнів разом.
«Звання та мода» за таких обставин стали жертвами паразитичного вторгнення — зла, для якого інші випадки грубого поводження з ним мало значення. Офіцери були в лахмітті. Гвардійці, які були «найкращим стилем чоловіків» у Парках, вивернули в пальтах, штанях і черевиках усі шви та латки, виправлені більш енергійно, ніж акуратно, а наші найрозумніші кавалеристи були взірцями геніального шиття та зшивання. Чоловіки не могли нарікати на старі пальта, чоботи чи черевики, коли бачили своїх офіцерів не кращими за себе. У нас була «солдатська служба без позолоти», і багато молодих джентльменів вилікувалися б від своєї любові до зброї, якби мали лише один день досвіду. На щастя, у нас є молодь, на яку ми можемо покластися, і що в Англії є люди, «які отримують задоволення від війни», які завжди будуть готові наражатися на позбавлення та небезпеку за її покликом. Що стосується панночок, хворих на «скарлатину», — які думають про героїв і воїнів, співають про «вінчання чола завойовників квітами» і бажають «арабських коней і соколів яскравих», — якби вони могли хоча б одну мить стояти біля мене й дивитися в одну з ям, де близько тридцяти «груднів долини»,