Наступного дня близько двадцяти п'яти вершників в'їхали в село, одягнені в наймальовничіші ексцеси Османлі; гарні, гарні, доглянуті чоловіки, в мантіях і тюрбанах яскравого блиску, з охайними й сяючими від піклування руками. Вони сказали, що прибули з Пешавура та інших віддалених районів північно-західних провінцій Індійського півострова, і поки офіцер, який з ними розмовляв, гадав, чи правдива їхня історія, офіцер, який відповідав за партію, підійшов і оголосив себе англійцем. Ним виявився містер Уолпол, колишній офіцер нашого флоту, чия чарівна книжка про Схід настільки добре відома, і виявилося, що чоловіки під його командуванням були індійськими магометанами, які прибули на паломництво до Мекки і, почувши про турецький хрестовий похід проти невірних, поспішили приєднатися до прапора султана. Їх було наказано приєднати до корпусу башибазуків полковника Бітсона та сформувати своєрідну охорону полковника, ім’я якого так добре відоме в Індії. Містер Уолпол, здавалося, був дуже задоволений своїм командуванням, і, оскільки він мав владу над життям і смертю, він уявив, що не складе труднощів придушити непорядність своїх людей.
У вівторок, 18 липня, в Ярні відбулася військова рада, на якій були присутні маршал Сент-Арно, лорд Реглан, адмірал Хамелін, адмірал Дундас, адмірал Лайонс і адмірал Бруа, і було вирішено, що настав час для активного використання повноважень союзних сил на морі та на суші. Англійський Кабінет міністрів, наполегливий, ймовірно, англійською пресою, яка цього разу виявила незвичайну сміливість у своїх військових порадах і рішучість у своїх пропозиціях щодо ворожості проти ворога, надіслав лорду найпозитивніші накази.