Частина 14

Коли рік закінчувався, і зима почала наближатися до нас, армія дуже постраждала; виснажені нічною працею, пильнуванням під час дощу й бурі, важкою працею в окопах, вони раптово виявили, що їм не вистачає грошового утримання, а відмінні й достатні пайки, які вони мали звичку отримувати, були урізані або мізерно скорочені. Протягом дев’яти днів, за рідкісним винятком, військам не видавали чай, каву чи цукор. Однак це предмети розкоші, а не предмети першої необхідності військового життя. Безпосередньою причиною цього дефіциту був стан країни, який викликав труднощі з отриманням продовольства з Балаклави, і, крім того, не вистачало запасів у комісаріатських журналах. Але хоча була причина, не було виправдання позбавленням, до яких чоловіки були викриті. Нам усім казали, що коли встановиться погода, сільські дороги будуть непроїздними. Гарна погода дозволила пройти, і дороги залишилися такими, якими їх зробили татарські вози, хоча все обличчя країни було густо вкрите дрібним камінням, яке, здається, спеціально призначене для щебеню. Наскільки я зрозумів, офіцери Наркомату запропонували дозволити їм утворити склади продовольства, зерна та фуражу, як свого роду резерв при штабах при різних підрозділах; але їхні вози після кількох днів роботи над формуванням цих складів були взяті для облогових операцій і використані для транспортування боєприпасів до окопів. Отже, запасів у штабі було мало, і вони швидко вичерпалися, коли щоденні запаси з Балаклави вже не можна було заготовити. Їжу, кукурудзу та сіно складали на вітрильних суднах за гаванню, де їм доводилося плисти на тридцяти чи сорока сажнях води по кам’янистому дну, а навколо затоки простягався жахливий берег скелі заввишки 1200 футів: було сумно відомо, що це місце було піддане сильним штормовим вітрам.