Було вже пізно, але ми не пройшли більше восьми-дев'яти миль від Асаркаї; і Алупка, куди ми прямували, була ще стільки ж миль попереду нас. Скеля в цій частині узбережжя, яка знаходиться десь між Кікінейсом і Ліменою, відступає далі від моря, і від її підніжжя до дороги є значна ділянка пагорбів. Ці пагорби вкриті хмиз, і наша ведетка попереду доповіла нам, що дві круглі шишки, які, безсумнівно, слугували головами стільки ж козаків, виднілися наперед серед молодого листя, коли ми наближалися, шишки зникли, але незабаром два вістря визирали над скелями на повороті дороги, а ще за мить або дві ми опинилися перед трьома кінними донськими козаками, які знаками вимагали нас. Оскільки ніхто з них не вмів читати, ця формальність здавалася марною, але вони дали нам зрозуміти знаками, що хтось із нашої групи повинен піти до постового офіцера, і відповідно майор і його перекладач були передані під опіку людини з одним оком і дуже швидко зникли з поля зору. Нам наказали повернути візок і пояснили, що ми повинні тягнути його через схил пагорбів ліворуч, оскільки дорога перед нами фактично йшла через скелі. Наші друзі були розумними, гарними молодими хлопцями, і, чекаючи на майора, ми провели з ними деякий час досить приємно у взаємному огляді зброї та обміні тютюном. Вони носили важкі вигнуті мечі, без щитків на рукоятях, у великих дерев’яних піхвах, обтягнутих шкірою. Голови покривали шапки з овчини, верх з червоного сукна, злегка конічної форми. Їхні шинелі були такі ж, як у лінійної піхоти — довгий одяг із сірого сукна, застібнутий на ремінці ззаду, а штани були заправлені в черевики більш московські. У кожного на плечі був довгий карабін, і я був дуже здивований, помітивши, що вони мали ударні замки. Це озброєння завершувалося довгим і дуже легким списом. Леза їхніх мечів були гострі, як бритви, — вістря їхніх списів були такими ж гострими. Їхнє волосся було підстрижене, у них була безвуса щока, безбороде підборіддя та вусата губа «регламенту». Їхні коні мали ледве чотирнадцять рук заввишки, мали високу кістку й низьку плоть, але їх швидкість і витривалість незаперечні. The
Козак їде високо, над своїм конем — він сидить у западині сідла, схожого на два стовпи з чорної шкіри, на такій висоті, що його п’яти впираються в боки коня, а коли тварина прямує риссю, голова його вершника закидається вперед через плече, щоб права лінія, яка спадає з його голови, була на кілька сантиметрів попереду пальців його ніг. Гриви у козацьких коней дуже довгі, а хвости часто підмітають землю. Невдовзі ми з’ясували, що вони дуже швидко ходять і перебираються над землею швидко й легко.