Це був перший в історії випадок, коли таке місце було захоплене одним вогнем артилерії; бо росіяни визнали, що навіть якби штурм «Малакова» було відбито, вони, мабуть, залишили позицію, яка була піддана такому вогню в усіх закутках і щілинах, що здавалося, що самі небеса ллють на них дощ і снаряди. Ми втратили армію, розгортаючи той вогонь, і не втратили (незважаючи на щирі слова лорда Палмерстона, кожен солдат Криму вважає, що те, що я кажу, є правдою) — ми не додали своїй репутації — ні, ми її не підтримали — під час атак 18 червня та 8 вересня. І чи скажуть, що через те, що подробиці цих конфліктів стали відомі світові, і тому, що сміливість, відданість, хоробрість, героїзм наших офіцерів і солдатів були показані перед його очима, англійська нація втратила свій військовий престиж? Чи можна було б приховати і замовчувати свої невдачі? Чи краще було б дозволити розповісти цю історію в російських депешах, у французьких Moniteurs, в англійських Gazettes! Ні; самі мертві на пагорбі Каткарта зазнали б кривди, оскільки вони лежали німі у своїх кривавих саванах, а наклеп і брехня образили б цей войовничий рід, який є не менш римським, тому що він знав Требію та Трасімену.
Ми всі були цілком впевнені, що наші офіцери не винні в тому, що ми не взяли Редан. Ми могли б вказати на траншеї, глибоко закладені нашими відважними союзниками перед Карінінг-Бей і Центральним бастіоном, і звернутись до Малакова, здобутого без втрат 200 чоловік, а потім закликати богиню Фортуни! на жаль! Вона не завжди любить сміливих; вона залишає їх іноді бездиханними біля закривавленої амбразури, перед розтрощеним траверсом, у смертоносній канаві, і вона вимагає, як заручників для дарування своєї ласки, майстерності та розсудливості, а також зухвалості та відваги.