останній, гарний високий гренадер, упав мертвим у амбразуру поруч із полковником Віндхемом, пронизавши серце, коли він кричав: «Давай, хлопці — давай!» Його кров хлинула на тих, хто був поруч, але люди кинулися далі, поки не заплуталися серед траверсів, а потім сталася сцена, яку я намагався описати. Виступ, хоч який сприятливий для нападників в одному сенсі, був надзвичайно невигідним для них в іншому, оскільки він перешкоджав їм потрапити в будь-яке формування. Звичайно, це була вершина трикутника, і вона була дуже вузька, тоді як ворог, який стріляв з основи, обливав його зосередженим вогнем і вбивав кожного, хто сміливо показувався з-за траверсів і брустверу, на якому скупчилися наші солдати. Якби полковник Віндхем зміг зібрати жменьку людей разом, щоб атакувати бруствер, під час першого пориву, тих небагатьох росіян, які там були, мабуть, було б розгромлено, і до того моменту, коли підійшло підкріплення, наші люди змогли б перевернути бруствер і закрити Редан для своїх нападників. Але секунди часу породжують великі події у війні. Наша затримка дала ворогові час як оговтатися від паніки, коли їх було відкинуто від виступу, так і вислати сильні тіла людей із бомбозахистів і прикриття в тилу Редану; і поступово ця накопичувальна маса, просуваючись з-за кутів брустуру, рухалася вгору вздовж траверсів, паралельних брустверам Редана, і гнала наших людей до виступу, де, слабкими краплинами і нездатними до строю, вони були збиті, незважаючи на відданість і мужність свого лідера та приклад їхніх офіцерів. Виступ наші утримували одну годину п'ятдесят шість хвилин!
У той час як генерал Кодрінгтон, який, здавалося (на думку оточуючих), на час втратив характерну для нього холоднокровність, вагався, чи не відправити більше людей, або не міг надіслати їх у будь-якій формі, щоб сформувати ядро опору та атаки, Редан був утрачений*, і наші люди, притиснуті багнетом, важкими артилерійськими снарядами та деякими польовими гарматами, які зараз виставив ворог, були змушені подолати парапет в канаву. Полковник Еман, один із найкращих офіцерів в армії, — людина надзвичайного спокою й хоробрості, яку любили його полк, його офіцери та люди, і про втрату якої оплакували всі, хто його знав, — був поранений в легені, коли він приводив своїх людей до ладу. У той час його рука з мечем була піднята над головою, і вважалося, що його легені не ушкоджені. Хірург, коли його несли назад, сказав йому це, але він занадто добре знав таке