Турки йшли колоною; сонячне світло, що спалахувало на полірованих стволах їхніх фаєрів і на багнетах, зменшувало похмурий відтінок маси, бо їхні темно-сині мундири, але трохи пом’якшені обшивками чи веселими погонами й манжетами, виглядали досить чорними, коли чоловіки були разом. Егері d'Afrique, у пудрово-блакитних куртках, з білими картузними поясами та яскраво-червоними панталонами, одягненими на білих арабів, впадали в очі, як грядка квітів. Багата зелень також не потребувала такої позиченої краси, бо ґрунт породив велику кількість диких квітучих кущів і красивих рослин. Жоржини, анемони, шипшина, шипшина, дика петрушка, м’ята, чебрець, шавлія, спаржа та сотні інших мешканців рослинного царства всіяли рівнину, і коли піхота просувалась, їхні ноги зім’яли солодкі квіти, і повітря наповнилося ніжними запахами. Прямокутні плями довгої, високої, густої трави, що хвилювалися високо над більш природним зеленим лугом, позначали кургани, де спочивали вбиті 25 жовтня, а коні, що пирхали, відмовлялися їсти нездорові пагони, які там росли.
Скелет англійського драгуна, якого, як кажуть, належав до королівської сім’ї, лежав витягнутий на рівнині, а до кісток його рук звисали пошарпані шматки червоної тканини. Чоловік, мабуть, рано впав у глині, коли важка кіннота поблизу пагорба Канробера потрапила «під вогонь російської артилерії. Під рукою був російський скелет у жахливому товаристві. Маленький череп-куля, круглий, як гарматне ядро, все ще був вкритий жахливо-червоними пасмами. Далі тіло іншого росіянина, здавалося, виривалося з могили. Напіврозкладений Скелети артилерійських і кавалерійських коней, вкриті гнилими полотнами, збруєю та сідлами, лежали, коли вони падали, в уламках кісток і шкіри, ременів, тканини та пряжок, оголені кістки орендарів кидалися крізь ґрунт, ніби закликаючи до поспіху, з яким їх ховали. з стукотом улотів і дзвоном сталі, у всій гордості життя, людина і кінь пронеслися над залишками мертвих.