До цього часу наші чоловіки почали сильно страждати. Їхні пальці були такими товстими (J вони не могли «лагодити багнети», коли було дано слово, і ледве тримали свої рушниці в руках. Кавалерійські коні майже відмовлялися дивитися на сніг. Горяни, яким було наказано зняти свої зручні хутряні шапки та надіти шотландські капелюхи, які ставали все менш придатними, особливо постраждали, а деякі з них були сильно відморожені на вуха. справді, не було жодної групи, де б не траплялися випадки «gelatio», головним чином вух і пальців. Ледве ворог з’явився в полі зору, як сніг випав сильніше, ніж будь-коли, і сховав їх від нашого поля зору.
Сер Коллін дуже неохоче віддав наказ повернутися, і люди прибули до своїх приміщень близько десятої години ранку, дуже втомлені.
Бажаючи отримати листа поштою до того, як він почнеться з Каміша, і не знаючи, що експедицію було скасовано, я рано-вранці рушив до поштового шатра через сліпучу снігову бурю. Над рівниною люто віяв вітер; воно було настільки засипане снігом, що його можна було легко відчути, і воно мало дивне відчуття твердості, коли нескінченними вінками тонких дрібних пластівців, які проникали крізь проміжки одягу, засліплювали коня та людину. Якийсь час мені вдавалося добре йти, бо траса була проторена і знайома. Я приєднався до колони артилеристів, але нарешті наноси стали такими густими, що було абсолютно неможливо побачити ні праворуч, ні ліворуч завдовжки коня. Я трохи побув, і незабаром зустрів одинокого пішохода, який хотів знати дорогу до Балаклави. Я щиро вірю, що він потрапив туди за моїми вказівками. Коли він повертався від лорда Реглана, він підтвердив мені справедливість моїх поглядів щодо маршруту, і я поїхав, щоб попередити своїх друзів, артилеристів, про їхню помилку. Їх не було знайдено. Я залишив їх лише на три-чотири хвилини, а вони зникли так повністю, ніби їх поглинула земля. Тож я повернув далі, як я і думав, і, поїхавши прямо в око вітру, зробив найкращу швидкість, яку міг змусити коня висунути до місця призначення.
Це було не більше години їзди в поганий день, та все ж через дві години я не тільки не прибув, але й не міг розрізнити жодного з орієнтирів, які вказували на наближення до нього. Намети, і схили пагорбів, і виступаючі скелі — усе зникло, і нічого не було видно вгорі, довкола, внизу, крім одного білого простирадла, начебто натягнутого довкола мене. Це було однозначно неприємно, але нічого не могло допомогти, окрім як їхати далі й довіряти Провидінню. Море чи лінії незабаром виведуть одного. Кінь усе ще продовжував пирхати снігом із ніздрів і кидати головою, щоб очистити очі й вуха від замету; і все ж ні намету, ні людини — жодної душі на цьому півострові, де кишать міріади солдатів.