[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
їхні шпигуни, або за фактичним спостереженням, немає потреби запитувати; але безсумнівно, без будь-яких спекулятивних припущень, можна зробити висновок, що більшу частину інформації, переданої їм або, як кажуть, переданої їм англійською пресою, можна було дізнатися через ці звичайні канали зв’язку, око і вухо, задовго до того, як наші листи були направлені до Севастополя та перекладені з англійської у usum superiorum. Однак цілком очевидно, що не було доцільно знайомити ворога з нашими діями та пересуваннями під час облоги, яка обіцяла набути масштабів і тривалості тих операцій подібного характеру, під час яких війська людей, переправлені грізними армадами з далеких берегів, вирушили, щоб взяти в облог якусь віддану фортецю.
Хоча повідомляти факти, які могли б бути корисними росіянам, було небезпечно, приховувати правду від англійців було безперечно небезпечно. Рано чи пізно вони повинні були знати, що облога наприкінці листопада була практично призупинена на багато днів, що наші батареї були розряджені й тихі, і що наша армія була дуже виснажена наслідками надмірної праці та спостереження, яким вони так постійно піддавались. Росіяни зрозуміли це досить швидко, бо тиха батарея — ризикувати биком — говорить сама за себе. Послаблення нашого вогню було само собою зрозумілим, але наша армія, хоч і ослаблена хворобою, все ще була здатна втримати свої позиції та завдати найсильнішого покарання будь-якому нападнику, який міг би наважитися атакувати її. Насправді, я вважаю, що ніщо так не надихнуло б наших людей, позбавлених підбадьорливих слів і присутності та закликів своїх генералів і позбавлених усіх стимулюючих впливів, окрім впливу їх непохитного духу та славетної мужності, як перспектива зустрітися з росіянами за межами їхніх укріплень. Дощ лив, вітер завивав над хитаючими наметами — окопи були перетворені на дамби — у наметах вода часом сягала на фут — наші не мали ні теплого, ні водонепроникного одягу — вони по дванадцять годин проводили в окопах — їх занурювали в неминучі нещастя зимової кампанії. Це були суворі істини, які рано чи пізно повинні були дійти до вух народу Англії. Цілком правильно, що вони повинні знати, що жебрак, який тинявся вулицями Лондона, вів життя принца порівняно з британськими солдатами, які воювали за свою країну і які, як нас самовдоволено запевняли місцеві власті, були найкращою армією в Європі. Годували їх, правда, але притулку не мали. Намети, так довго піддані блиску болгарського сонця і просочені проливним дощем, пропускають вологу, «як решета».