На світанку 19-го обстріл продовжувався, як завжди, з обох сторін. Росіяни, провівши ніч на ремонті батарей, були майже в такому самому становищі, як і ми, і, без або принаймні без допомоги французів у повній мірі, яку ми мали підстави очікувати, ми змогли втриматися протягом дня. Попереду відбувалися* якісь шикарні справи стрільців і стрільців. Наші стрільці дуже дратували російських артилеристів і не дозволяли тиралям показуватися біля наших батарей. Одного разу російські стрільці та наші впритул зіткнулися один з одним у каменоломні перед містом. Наші люди вичерпали всі боєприпаси; але як тільки вони побачили росіян, вони схопили кам'яні блоки, які валялися навколо, і відкрили енергійний залп по ворогу. Останні або мали порожні мішки, або були настільки здивовані, що забули завантажити, бо вдалися до тих самих ракет. Зав’язалася коротка сутичка, яка закінчилася на нашу користь, і росіяни відступили, кидаючись енергійно, поки могли їх переслідувати. Холоднокровність молодого артилерійського офіцера на ім’я Максвелл, який доставив трохи боєприпасів до батарей через величезний вогонь уздовж дороги, настільки відкритої для ворожого вогню, що її назвали «Долиною смерті», було високо оцінено з усіх боків. «Блакитні жакети» були в захваті від капітана Піла, який надихав людей демонстрацією найкращих якостей офіцера, хоча його мужність іноді відзначалася надмірністю, що межувала з необдуманістю. Коли «Юніон Джек» у матросській батареї був відстріляний, він схопив зламаний жезл і, підскочивши на земляні укріплення, знову й знову помахав старим шматком вівсянки серед шторму пострілів, який, на щастя, залишив його недоторканим.
У нас почало не вистачати боєприпасів, але запаси чекали щомиті. Чи то через брак патронів, чи то через труднощі доставки пороху на роботу, наша 12-гарматна батарея деякий час мовчала. Адмірал (сер Е. Лайонс) на своєму маленькому сірому поні невтомно ширяв навколо наших ліній.