Усі російські офіцери, з якими я спілкувався, — усі свідчення, які я чув або читав, збігаються в цих двох пунктах — по-перше, що якби 25 числа ми рушили до Бакшисерая в погоні за росіянами, ми б застали їхню армію в стані найповнішої деморалізації і, можливо, змусили б переважну більшість з них здатися у полон у своєрідному глухому куті, звідки мало хто вийшов. міг би втекти. По-друге, якби ми наступали безпосередньо на Севастополь, місто здалося б після незначного опору, щоб врятувати честь офіцерів. З цих пропозицій можна зробити висновок, що фланговий марш був певним передвісником тривалої облоги, кровопролитних битв і великих втрат; було свідченням невпевненості й водночас сміливості, яка, хоч і сприяла фортуні у її виконанні, навряд чи була виправданою у військовому сенсі, і була відмовою від початкового характеру експедиції.
І тут мені дозволено зауважити, що заява в листах (штабного офіцера) «зі штаб-квартири», сторінка 224, про те, що лорд Лайонс не міг не схвалювати фланговий марш, оскільки він не був присутній, коли сер Джон Бургойн запропонував його, і що його поведінка, коли він приймав лорда Реглана в Балаклаві, «доказує, що він дуже захоплюється» цим рухом, розрахована на те, щоб призвести до «дуже помилкові враження в свідомості тих, хто надає будь-якої ваги твердженням цього офіцера. Коли лорд Лайонс почув про фланговий марш, висловив своє несхвалення щодо нього, і коли він зустрівся з лордом Регланом, він (як я чув з його власних вуст) сказав його світлості, що він задумав фланговий марш як відхід від духу, в якому була розпочата експедиція, і сказав: «Це стратегія, але ми не в стані для стратегічної операції. Ми прийшли сюди для перевороту, але це Це стратегія!» Наслідки цього походу зараз не підлягають сумніву, і ми можемо лише зважити ймовірні результати проти подій — дуже складне рівняння. Якою б не була думка цивільних чи військових щодо флангового маршу, безсумнівно, що серу Джону Бергойну належить заслуга в зародженні ідеї на конференції, яка відбулася між генералами на Бельбеку.
У день нашого походу з Катчі мене вразила лихоманка, я впав зі свого поні в струмок, де він пив, і один із штабних хірургів посадив мене в тремтячу арабу, що везла частину багажу легкої дивізії, разом із бідолашним Г’юзом із 23-го полку, одним із найкращих людей британської армії, який помер упродовж зими. Сонце було надзвичайно сильним, і коли з вершини лісистого пагорба ми побачили чудову долину Бельбека, всіяну маленькими білосніжними будиночками, з величними віллами, із затишними хуторами, що поринули в землю.