Частина 4

Кожен, хто дивився на ці багаті луки, що тягнуться на довгі милі й межують з висотами, на яких густі ліси марно намагалися пробити масиви дикої лози, клематисів, карликових акацій і різнокольорових хмизів — на зелених схилах пагорбів і на танцюючих водах озера й струмка внизу, освітлених золотим промінням болгарського моря. літнє сонце — цілком міг уявити, що жодна англійська галявина чи вершина пагорба не можуть бути здоровішими чи придатнішими для проживання людини. Але ці луки плекали в своєму лоні лихоманку, хворобу, дизентерію й чуму — озеро й струмок видихали смерть, а вночі жирні масляні випари складка за складкою піднімалися з долин, підкрадалися в темряві й кралися в намет сплячого й загортали його в свої смертоносні обійми. Бригада гвардійців була настільки виснажена, що цим 3000 чоловікам, цвіту Англії, довелося здійснити два марші від Аладіна до Варни, що було не більше ніж (не стільки багато хто казав, скільки) десять миль. Їм несли пакунки. Якими, мабуть, були здивовані добрі люди Англії, які день за днем сиділи в тривозі у своїх домівках, очікуючи щоранку потішити свої нерви сповіщенням великим шрифтом про «Падіння Севастополя», коли вони почули, що їхня гвардія — їхня еліта корпусу — гордість їхніх сердець — насолода їхніх очей — ці Анакіми, чий зріст, сила та величезна маса вони виставлені королівським відвідувачам як невідповідні символи нашої нації, були настільки послаблені хворобою, недугами та гнітючим кліматом, що було визнано недоцільним дозволяти їм носити власні рюкзаки або дозволяти їм марширувати понад п’ять миль на день, навіть якщо ці рюкзаки носили для них! У бригаді перед походом на Варну було понад 600 хворих.