Містер С, звичайно, вважав це само собою зрозумілим, оскільки у нас у Сполучених Штатах не було таких великих пивоварень, мені було б цікаво побачити його. Таким чином, ми увійшли до першої кімнати, де містилося дванадцять великих чанів, що містили багато тисяч галонів пива різного віку. Часто звертаючись до мене і питаючи: "Чи є у вас щось подібне в Америці?" Приблизно на середині шляху ми сіли, на його прохання. Він гукнув: «Джон, принеси мені зябра чотирирічного Портера». Совість! зябра Портера серед трьох! але незабаром я зрозумів, що означають зябра. Джон прийшов із повною квартовою міркою, що піниться, і трьома чарівними скляними келихами.
Він наповнив один і простягнув його мені, я щойно спробував і повернув йому. "Що!" сказав він, "хіба це не добре?" — Так, сер, чудово, але моя голова цього не витримає. «Ой, дурниця! М’який, як молоко». Мій друг викинув свій і, як Олівер Твіст, простягнув склянку, щоб отримати ще. Він теж запевнив мене, наскільки це м’яко. Тож я випив половину вмісту келиха й виголосив це першокласним. Тоді ми знову почали нашу прогулянку, відвідавши іншу квартиру, де розлив був зроблений; тут були чоловіки, жінки та діти, усі працювали на кожному етапі процесу розливу. А тепер ми повинні спробувати пляшку Old Stout.
До цього часу я почав відчувати, наскільки м’яким був чотирирічний Портер. Я справді почувався приблизно наполовину «задушеним», але жодне виправдання не переважало, я мушу спробувати Стаут. Тож я випив близько половини столової склянки, і боявся, що це буде унція, яка мала зламати спину верблюду. Тепер я почувався п’яним і віддав би ціле, якби подалі від цього жахливого місця. Нас запросили до дому, і коли ми сіли в чудовій вітальні, пан С. подзвонив у маленький дзвіночок. На повістку відповіла повненька ірландка. — Мері, принеси глечик старого Бертона з дальньої арки. Тож Мері принесла банку старого Бертонського елю.
Містер С. почав свою звичайну похвалу щодо своїх хороших речей, «найкращих в Англії». Келихи Бертона поставили на стіл і наповнили. Тепер я мушу пити за здоров’я господаря, від чого я категорично відмовився, хоча ніколи в житті не куштував бертонського елю, але боявся, що він може бути надто міцним. Містер S з великою палкістю запевнив мене, що це гладко, як масло. Я знову поступився й підніс склянку до губ, і, звичайно, вона стала гладкою, як олія, бо половина рідини пішла мені в горло, перш ніж я це усвідомив. І ось я досяг кульмінації, бо, будь відомо всім Джонні Роу, що Бертонський ель мало поступається бренді, особливо якщо він старий.