Прямо біля нашого корабля, на березі, стояла гаряча батарея. Оасас-Матас, величезний замок, з більш ніж трьомастами шістдесятьма гарматами, палав геть. Постріл облетів нас, мов град, зрізавши наш кузов і більшу частину нашого оснащення. Багато розжарених пострілів влучили дуже близько до нас, і було вражаюче, як далеко вони могли бачити, коли він тонув. Стрілянина в цей час була приголомшливою, як один безперервний гуркіт грому. Стрільба завдала нам невеликої шкоди, кулі просто вдарялися в борт і нешкідливо падали у воду. Не було жодного подиху вітру, і ось ми тут, скинувши ланцюги, але не наважуючись кинутися з якоря, бо в ту саму мить, коли ми спробуємо це зробити, наш човен буде розрізано на шматки пострілом з берега, тому що вони весь цей час були під враженням, що ми допомагаємо Кокрейну.
Тим часом вони відбуксирували «Есмаральду» подалі від пострілу. Потім вони перекинули мертві тіла й відтягли її вздовж борту «О'Хіггінса», а поранених відправили на берег на їхніх власних човнах під керівництвом своїх офіцерів. Ніколи не забуду вражень ранкового світанку, як називають його моряки. Хмара пороху й диму лежала навколо, як густий туман; крізь нього ми могли лише розрізнити флот із цінним призом, а посередині між ними та берегом дрейфували два канонерські човни, усі, хто належав їм, були вбиті. Ось ми й лежали, відійшовши на півмилі від наших якорів, і тепер висимо на якорі річки. Англійський фрегат «Гіперіон», що прибув кілька днів тому, спокійно стояв на якорі, перебуваючи протягом певного часу поза зоною досяжності пострілу, і коли сонце зійшло, все мало кров; саме сонце було схоже на величезну кулю без вогню.
Капітан Даунс у цей час був у Лімі; ми не знали про його долю. До цього часу ми залежали від берега щодо провіанту, і відбулася консультація офіцерів, щоб розглянути доцільність відправки торгового човна на пристань для нашої яловичини та овочів; і вони одностайно вважали, що в цьому не буде нічого некоректного. Відповідно, було викликано човен, і стюард, кермувальник і стюарди каюти разом із мічманом і десятьма чоловіками, що складали екіпаж, увійшли в човен, але з опущеними очима. Містер Смалл, стюард кошмара, зайшовши в човен, зауважив: «Ну, тепер я йду до своєї могили», і, бідолашний, це було надто правдою.