Я знову вийшов у прерію, щоб озирнутися; сонце було закрите, і я не міг керувати своїм курсом. Не дивлячись на велику втому, не було де сісти, хіба що в багнюці. Наближався полудень, і я почав трохи боятися, що мені доведеться провести ніч «на вулиці». Зупинившись на кілька хвилин, щоб відпочити, я побачив, як тварина підскочила прямо переді мною, спробувала взвести мою рушницю, і ось, немає пружини в замку! Я взяв його за дуло і змусив полетіти в повітря. У своїй біді я не міг не порівняти цю рушницю з деякими людьми, з якими я стикався, хоч вони виглядають дуже добре і добре заряджені, але, коли потрібно виконати будь-який спеціальний обов’язок, вони не мають пружини на замку!
Тепер я звільнився від цієї непотрібної зброї й пішов уперед, пильно дивлячись на горизонт. Я побачив щось здалеку, схоже на людину на коні, і, дотримуючись закону випадковості, змінив свій курс, і за годину ми зустрілися й переконалися, що я прямую прямо від точки, куди хотів йти. Він, вказуючи на маленьку грудку чогось удалині, сказав, що це вантаж сіна, який не поламаний, я повинен піднятися до нього, а потім обов’язково слідувати коліями возів, які вели в Сакраменто. Був дуже втомлений і мав би вважати це актом ввічливості, якби він дав мені свого коня.
Йшов далі і нарешті дістався до вантажу сіна, від якого я з радістю вийшов. Наскільки правдою є те, що в житті, незалежно від того, якою може бути наша біда або наскільки глибоко ми можемо бути уражені, якщо ми можемо знайти друга, який би вказав нам на об’єкт, від якого ми можемо радісно подорожувати до визволення, наскільки солодка ця дружба? і цей друг — Бог. Тепер я опинився між коліями, і там, де вони не були чітко виражені, кидав очі позаду, поки не спіймав лінію, і тримався прямо вперед, коли вони незабаром з’явилися знову. Моя втома була надмірною, але попереду не було видно нічого, крім тьмяної лінії землі, обмеженої небом.
На мою велику радість, я натрапив на камінь розміром приблизно з мірку. Робінзон Крузо був не більше здивований відбитком ноги на піску, ніж я — цією скелею. Я сів. Ви, хто валяєтесь на диванах і м’яких м’яких кріслах, нічого не знаєте про розкіш, порівняно з моїм, на цьому твердому сидінні в цій грязьовій прерії, але ми ніколи не будемо задоволені; незабаром мені захотілося щось притулити до моєї рубашки, а потім, мабуть, мені знадобилася б подушка. У мене не було часу, оскільки сонце вже ближчало до заходу, і після настання темряви було б неможливо розрізнити мої напрямні. Я знову рушив, дуже оновлений, і після години подорожі мені здалося, що я міг розрізнити білу цятку, схожу на намет, а праворуч від мене було самотнє дерево.