Один із моїх сусідів також отримав документ із того самого джерела й за тих самих обставин. Ми взаємно пообіцяли, що у зручний час поїдемо оглянути наш щойно придбаний маєток. Нарешті час настав. Ми сідали на пароплав до Портленда, прямуючи до Афін. Ми виїхали з Бостона пізно вдень — провели приємну ніч. Наступного ранку я вийшов дуже рано, щоб подивитися на землю. Я пройшов посередині, перехилився через поруччя, і оскільки ми були близько до берега, у мене була гарна нагода задовольнити своє бажання. Поруч зі мною йшов негр, який теж оглядав берег. Я зауважив йому, що тут було б гарне місце для вирощування винограду.
Він обернувся до мене з обуреною посмішкою. "Виноград! сер? Ці люди вирощують виноград?" Чому, сер, вони надто ліниві, щоб зробити ручку мотики, але відправлять до Бостона, щоб купити її. Якщо ви прямуєте на схід, то побачите, як двоє чи троє ледачих лубів проводять цілий день у човні й ловлять риби на двадцять п’ять центів, замість того, щоб піти на роботу, як вони могли б це зробити, і заробити по долару за штуку. У цих східних хлопців не більше душі, ніж у скульптора». «Ви тут живете?» «Так, сер, я живу в Бангорі, маю дружину та двох дітей. У мене є маленький будиночок, велика свиня, корова і багато курей.
Я щойно повернувся з Порто-Ріко, у бостонському тюрмі, і зараз повертаюся додому. Я мав на увазі, що ці східні хлопці не мають ніякої відваги; на проході додому у нас була пара хлопців, які належали Еллсворту. Помічник шмагав їх щодня, і вони не мали достатньої відваги, щоб чинити йому опір; і навіть після того, як ми зайшли, вони були для нього немов кошенята. У всякому разі, я не дуже думаю про ці пасхальні свята. — Як довго ти живеш тут серед них?'! «Ну, сер, я одружений близько трьох років; я раб-втікач, і думаю, що я встигну розповісти вам свою історію. Я вважаю, що народився в Річмонді, але не певен, і я ніколи нічого не знав про своїх батьків.
Перше, про що я дізнався, це те, що я був маленьким хлопчиком у Таппаганноку. У мого господаря був маленький син приблизно мого віку, якого звали Вільям, але вони називали його Біллі. Мій хазяїн помер, коли я був зовсім малим, і Біллі навчив мене моїх літер, створюючи їх на піску; будь-хто в Таппаганноку був протизаконним навчати своїх рабів читати. Ми з Біллі були хорошими друзями; моя господиня була гарною жінкою, і мене рідко шмагали. "Коли я став великим хлопчиком, моя хазяйка відпустила мене до чоловіка, який відправляв пакунки з Норфолка до Річмонда. На борту цього пакунку я навчився читати, знімаючи літери з коробок і змушуючи Біллі показати мені, як їх складати, і дуже скоро міг читати розділ у Біблії та рахувати цифри.