Я використовував усі можливі аргументи, щоб переконати його більше не пити віскі, коли його знову мали подавати як пайок, — але він зайшов надто далеко, щоб кидати його зараз; його зганьбили, публічно пошмагали, а тепер заради чого йому жити. Бідний юнак! Читачу, це не вигадка, і якщо ти п’єш грог, то твій кінець може бути таким же, як і його. Було ще багато окремих випадків, коли чоловіки, які раніше були сварливими й зухвалими, тепер ставали справді доброзичливими, і я не вірю, що коли-небудь була зроблена більш дивовижна зміна, яка за такий короткий час вплинула на таку саму кількість чоловіків, як це сталося серед творчості Македонця за дев’яносто два дні, коли не було віскі.
І на додаток до цього ми отримували невелику норму яловичини, свинини та хліба. Останній став червивим і ледь придатним для їжі; горох, борошно та рис були витрачені, у нас не вистачало води, і ми мали п’ять пінтів на двадцять чотири години. Одного разу під час сильної грози нам пощастило набрати дощової води, з якої ми всі добре напились, а потім заповнили свої гідробури. Поки я працював на борту «Двох Катерин» у Сан-Біасі, щодня йшов дощ із зливами, але це не зважало, оскільки я дуже хотів закінчити щоглу, а оскільки погода була теплою, я не боявся поранитися, тому весь день був мокрим.
На місці лісу я виявив, що дуже необачно блукаю у воді, допомагаючи дістати свою деревину на борт. Наступного дня після виходу з Пайти я дуже захворів і повідомив лікаря, який дав мені дозу чогось, яку слід було прийняти в літрі теплої води. Ледве я проковтнув цей нудотний напій, як увійшов у марення і повністю розпростерся, марив, як божевільний, але мої товариші по суспільству були поруч і люб’язно виконували мої потреби. Мій делірій нарешті вщух, і на зміну йому прийшла висока температура, яка через кілька днів закінчилася важкими нападами ao'ue, або лихоманкою і ao-ue. Невдовзі хвороба дуже знизила мене; Я багато страждав через брак води; те, що я випив, було таким теплим, що не залишалося на животі.
Хвороба настільки знищила мене, що виникла необхідність мати чоловіка поруч зі мною вдень і вночі. Мене перенесли на гарматну палубу, де була більша циркуляція повітря. Поруч зі мною був чоловік, якого збили приблизно так само, як і мене. Він пролежав кілька днів, а потім помер. Містер Джонсон, лейтенант морської піхоти, також помер від лихоманки; він прийшов до мене лише за кілька днів до смерті. Далі наш капелан, містер Вілсон, був знятий і помер; так само кілька моряків були зняті цією епідемією. Коли моряк помирав уночі в лазареті, рано-вранці його виносили й клали на решітку, майже під моїм гамаком, так що часто перше, що я прокидався, було дивитися під свій гамак, щоб побачити, чи немає там мертвого тіла.