Будучи виснаженим спекою сильного сонця, якому я був підданий цілий день, мої вуха глухі від гуркоту рушниць, і опинившись у цій жахливій небезпеці такої жахливої битви, в якій я ніколи раніше не був, я був у повній розгубленості, і, як здивований і дурний чоловік, не знав, де я. Нарешті його світлість, зрозумівши мою ситуацію, сказав: «Ви виконали свій обов’язок; тепер іди вниз. Після чого я почав спускатися з квартердека, дуже збентежений і наляканий, і не певний, що дістануся до кабіни живим, бо було страшно чути свист пострілу, бачити поранених, які привозять з одного боку, і вбитих з іншого; і особливо в такий час серед англійських моряків!
Свідчити про їхні манери, їхню активність, їхню відвагу та життєрадісність під час бою! Це справді приголомшливо і за межами уяви. З цього приводу хочу зробити одне зауваження. Поки я спускався вниз, біля люка мене зупинив натовп моряків, які несли в кабіну двох поранених, і я мав вільний час спостерігати за керуванням цими важкими хвилинами на нижній палубі. 1 побачив екіпажі двох гармат, найближчих до люків; у них закінчилися пачки, і їх співали для них, і не отримавши відразу, двоє з них, з клятвою, дістали свої ножі, відрізали груди своїх піджаків і встромили їх у рушниці для пижів.
«Нарешті я дійшов до кабіни, коли містер Дьюар, хірург, містер Фроуд, капелан, і містер Сомервілл, кошмар, з кількома друзями зустріли мене й почали вітати мене з моїм благополучним поверненням, бо вони ніколи не сподівалися, що я втечу. Вони дали мені трохи підкріпитися, але я нічого не міг їсти, я лише випив трохи вина та води. Тепер я хотів переконатися, що я поза небезпекою чи Я запитав, наскільки ми знаходимося над водою, тому що кабіна була приблизно на два-три фути нижче рівня води, і що мені не було чого боятися, оскільки я почув це з полегшенням, але почувши, що кілька пострілів пройшли крізь наш корабель між вітром і водою, я втратив уявлення про повну безпеку і злякано пішов у воду. кабіна.
«Помітивши, що дія триває без будь-якої видимості припинення, я почав підбадьорювати себе, думаючи, що кожна жива істота не впевнена у своєму існуванні, і що протягом життя ми постійно наражаємось на милість обставин, і тому я почав допомагати цим бідолахам після того, як їхні рани були перев’язані, бо людяність і природна чутливість у такий жахливий час закликають усіх пожаліти та допомогти нещасним. Деякі з них вони не могли ходити, інших позбавили зору, а деяких довелося переносити з одного місця на інше. Я вважаю, що найбільш жалюгідним видовищем була ампутація кінцівок, а не споглядання якої, якби я був військовим, я б, звичайно, віддав перевагу бути на палубі, ніж з лікарем у кабіні. «З цікавості я хотів спостерігати за операціями лікаря.