Монах-історик користувався подібними окремими оповідями, наводив їх у порядок, за роками; вставляв там і там своє повчання, свій молитовний вигук, приєднував свій монастирський літопис, і таким чином створювалося ціле літописне склепіння, цілий літописець. Окремі оповіді з'явилися раніше зводів літописних і входили в останні або цілком, або в скороченні та переробці. Сама ж епоха, в яку стали частіше і таці писатися окремі оповіді, була епохою появи літоґгсних склепінь. Літописець перестає задовольнятися лише сучасним: він хоче творити, відтворювати минуле, розповідати про струм, що не записано, підтверджувати або заперечувати перекази міські, загальнонародні, пристосовувати до свого склепіння ютові оповіді і туг же вставляти готові повчання; у всьому цьому їм рухає хелання тт'даті про старовину забутої: "Це повісті временних літ". Оповідач колишнього стає істориком у серйозному еіаченіні
І. П. ХГУЩОВ,
слова, хоче зробити відомим забуте (повісти), відсунуте в далечінь подію, і, викладаючи сучасні обставини, має на увазі потомство. Творчість і натхнення необхідні для повісті або пізнані, і назви ці спочатку стосуються розповіді про заповітне минуле, про що звучала пісня і твердила народна легенда.
Сказання відрізняється від повісті передусім правдивоотью, близькістю автора до події та відсутністю того натхнення, яке необхідно для повісті. Але й оповідь не складає першого ступеня оповідальної творчості. Для появи цілої оповіді про окрему подію потрібно, щоб автор був дуже зацікавлений цією подією, зупинився б у ньому, зосередився. І ось він зазвичай вводить читача в таку особливу розповідь словами: „Скажімо коротко, скажімо мало... се ж хочу сказати яже чув".
Таким чином, сказання, що зустрічаються в літописних склепіннях, становлять щось середнє між повістю і побіжним розказом-записом, який і був початковою літературною формою літопису. Зупинимося кілька на початкових літературних пологах літописної творчості-на записі та оповіданні. Визначення цих останніх покаже відносну висоту оповіді та повісті.