Але це суперечність зрозуміло, якщо взяти до уваги, що скрізь головна роль надається останнім. Так і Летоп. про заколоти (або Нов. літоп.), зовсім не згадує про бенкет, скоєння справи все*таві приписує дружині Д. Шуйського. З іншого боку, Паліцин, який заявляє про підозри, що існували у Шуйських проти Скопіна і передає звістку про його насильницьку смерть, сильно говорить проти них уже тим, що обходить їх мовчанням при описі бамою катастрофи, хоча й не шкодує слів на моральні міркування. із цього приводу. Чи не дивно насправді, що людина, близька до них і так близько стояла біля сцени дії, не приховує того, що були непорозуміння між Скопіним і Шуйськими, нарешті, так різко відгукується про Д. Шуйського, не промовив жодного слова на захист їх там, де це було досконало? Тим часом самий спосіб висловлення його думки: „але невм яко говори, чи Божий суд нас збагненні, чи зла людина намір здійснившись — єдиний створений нас звістка" — сумнівної властивості. У ньому немає навіть того пом'якшуючого мотиву, який можна допустити у висловах „неці” або „мнозі глого¬лют”. Паліцин не наважується власне „яко говори”; але ми знаємо, що до „Божого суду” відносили тоді й такі факти, як смерть царевича Дмитра.
У нашій історії є низка звісток про випадки та спроби насильницької смерті, і зокрема про отруєння, з політичною метою. Деякі з них приймаються безумовно, інші ще потребують роз'яснення. Вкажемо на ті й на інші, обмежуючись прикладами, ближчими до нашого питання. Так, князь Дмитрій Шемяка, відомий своїми домаганнями на московський престол, помер у Новгороді, поївши курки, просоченої отрутою, надісланою з Москви великим князем, а піддячий Василій Біда, який прискакав до Москви з цією звісткою, був пожалуваний у дяки. І хоча наші літописи здебільшого висловлюються про Шемяку: „преставися” (Новгор. 2-га, 141, рік 1453; Псков. 2-га, 31; Псков. 1-ша, 215; Твер. 495; Хроногр. 1-ї ред. у Попова, 83); а деякі з них обмежуються натяком „умре напрасною смертію”, із вказівкою на пожалування Біди (Соф. 2-га, 180; Никонів. V, 278; Воскресен. 144); проте наші історики приймають самий факт насильниць-
КНЯЗЬ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ СКОПІН-ШУЙСЬКИЙ.