Досі думали, що останнє свідоцтво про ордалії у нас міститься у пам'ятниках ХШ ст. і то в дерогативній формі, саме в договорі Смоленська з німцями 1229 і в слові Серапіона. Серапіон говорить про витання водою. Дорогоцінний акт 1677 р. вказує на існування саме цієї ордалії наприкінці ХVІІ ст. і саме в тій формі, в якій вона відома зі слова Серапіона: якщо пов'язаний обвинувачений тоне, то має рацію, якщо попливе-винний. Це зворотне застосування сенсу ордалії (непідкорення законам природи є доказ винності), незрозуміле у Серапіона, стає зрозумілим з акту 1677 р. Серапіон каже: „чи поплавіти, волхів є”. Слід думати, що тоді випробування водою застосовувалося переважно до злочинів волхования і чародеяпия; тоді стає зрозумілим, чому винний (чарівник) може не потонути.
Інший цінний висновок з цього акта є вказівка, що випробування походягся в генетичному зв'язку з катуванням, тобто катування природно виникла з ордалій, здається саме з випробування вогнем.
Нарешті звертаємо увагу на те, що духовенство продовжувало опиратися ордаліям, не дивлячись на те, що саме було віддано забобонам зовсім нарівні зі своїми пасомими; настоятель не тільки переконаний у існуванні чарівництва, але вірить у можливість заочного змови від дії тортури. За такого рівня понять нічим не можна пояснити протидії ордаліям з боку духовенства, як слід. міркуванням: при формі випробувань, зазначеної нами зараз, природно процес завжди вирішувався на користь обвинуваченого (пов'язаний завжди тонув); допускати такий результат справ у злочинах проти віри було над інтересах духовенства.