Хоча в половині XVI століття в південно-західній Росії існувало вже достатня кількість шкіл, і в деяких з них (як, наприклад, львівській) коло викладаних предметів було досить широким; Але оскільки школи ці, будучи засновані на інших засадах, ніж колегії польські і західно-європейські, не мали того зовнішнього блиску, а звідси і тієї популярності, якими славилися останні, - то південно-російські аристократи, під впливом західно-європейської цивілізації, вважали освіту, отримували освіту, одержували. Тому вони хоч і віддавали своїх дітей для початкового навчання у свої рідні школи, але справу їхньої освіти цим не обмежували. Кожен знатний пан того часу вважав ніби неодмінним своїм обов'язком, по виході сина зі школи місцевої, посилати його, для довершення освіти, в колегії та університети закордонні. Щоправда, деякі й у строгих ревнителів православ'я сильно озброювалися проти такого звичаю, стверджуючи, що ласощі на латинську мудрість простоту і колишню премудрість Божу безчестить, що хитроріччя, ногайський, красномовний Аристотель, вавилонські пристрасті від музики і взагалі, гочесті усуває, єресями отруює і відступниками від право-
*) Опис. києво-соф. собору; Літопис левів. братства Зубрнцького під 1631 р.
С. Т. ГОЛУБИТИ,
славної віри робить; а тому замість брехливих діалектів, ѣілосоѣського хизування та іншого рясноквітучого зілля (на яке, на їхню думку, був такий багатий захід), пропонували свої православні квіточки, розуміючи під ними коло церковно-богослужбових книг '). Але важко було боротися проти духу часу. У самі південноруські школи почали потроху проникати порядки колегій західноєвропейських. Саме південноруське православне духовенство стало вважати поїздки на кордон з метою науковою справою необхідним.