Ще не настав час для розкриття всієї правди, але навіть тепер можна запитати, як так сталося, що п’ятого лютого 1855 року ми залишили нашу землю навпроти Малахофта Ренклі, якщо ми справді знали, що це ключ до російської позиції? Зміна справді була необхідною, і було очевидно, що англійська армія була надто слабка, щоб зайняти простір від ущелини Докярд-Крік ліворуч до долини Черної праворуч. Але чому, замість того, щоб дозволити французам (я вживаю це слово «дозволити», оскільки нам дано зрозуміти, що Джон Бургойн заперечував проти зміни), чому, замість того, щоб дозволити П^-енчам відібрати у нас сприятливий простір для нашої атаки справа, ми не рушили праворуч від нас і не залишили французів зайняти місце, яке утримували наші ліві сторони, яке ми утримували до кінця облоги?
Але здається, що, оскільки ми захищали права союзної армії під Інкерманом, завдавши стільки втрат і так багато мужності, ми повинні були продовжувати займати позицію, яку ми зробили славною назавжди. Передача його французам виглядає мовчазним докором нашому плану оборони. Зосередивши ліву атаку на правій, ми могли б легко продовжити облогу і зберегти собі атаку проти Малахота, яку ми спочатку розпочали 17 жовтня 1854 року. Кажуть, що французи заперечували проти атаки Чепмена, посилаючись на те, що вони не можуть обслуговувати уїарилерію. Потім сер Джон Бергойн сказав, що наших артилеристів слід залишити працювати з англійськими гарматами; але заперечення, якщо воно коли-небудь було зроблено, було марним, оскільки в наступний період wiege французи вимагали та отримали позику в розмірі понад двадцяти 32-фунтових ібурів, які вони використали з великою енергією під час останнього бомбардування.
Поступливість сера Джона Бергойна в цьому питанні викликає ще більше подиву, оскільки саме він виявив велике значення позиції, якій ми так легко поступилися, і саме він оголосив, що Малакхольф, атаку якого він передав нашим союзникам, був справжнім ключем до всієї оборони Севастополя. Після 18 червня 1855 року стало цілком очевидно, що наступна ліва атака була абсолютно марною для цілей штурму, і, відповідно, можна було б усвідомити, що вся енергія начальників британської армії та інженерів буде спрямована на те, щоб натиснути на наші сили в напрямку єдиної точки атаки, з якою британська армія повинна була мати справу, але в результаті Редан не був. Наші інженери згодом підійшли набагато ближче до 18-го, ніж це було раніше1}', і більшість наших зусиль було спрямовано на збільшення ваги та сили нашого вогню з уже створених батарей або на посилення батареї Кар'єр, яку ми взяли 7 червня.