Усе це та багато іншого знову згадалося мені, коли я озирнувся навколо. Я міг пригадати ту вузьку дорогу, заповнену мертвими та вмираючими — бідолашний молодий Бургойн проїжджав повз на своїй підстилці, радісно вигукуючи: «Все гаразд — це тільки моя нога»; «Біллі Фіцджеральд» пробив обидві ноги, лежачи на стіні, і балакав, ніби він щойно сів після кадрилі; сивочолий польовий офіцер (55-го), ім'я якого я не знаю, важко поранений наскрізь, який міг тільки гірко стогнати: «Ох, бідні мої! Ох, бідні мої! Не мали шансу» потім річка тут і там забарвилася кров’ю Авітів, яка все ще текла з мертвих і вмираючих, які лежали на мілководдях і берегах, проте вишикувалися сотнями, які жадібно пили її воду; жахлива процесія стікаючого сміття, що йде в тил бою; суцільна маса бригади Адамса, зупинена за наказом лорда Іглау, коли вона вийшла з диму Бурлюка: сам штаб і головнокомандуючий зібралися на височини поблизу; це жахливе поле битви, де так багато лежало в такому маленькому місці, гнилому від спеки та ран; сірі брили росіян тануть, як хмари, і розсіюються лютим подихом битви; вереск і гуркіт снарядів із мідних гаубиць у батареї, стукіт гвинтівки, брязкіт мушкетної зброї, несамовиті вигуки наших людей, коли вони стояли переможцями на висоті, заглушаючи стогони й крики, які на мить змінили гуркіт бою; пронизливий гуркіт французьких горнів і радісний гуркіт барабанів з іншого боку ущелини — все це знову повернулося до вуха, і око знову отримало насолоду, дивлячись із хребта на рівнину, де раніше воно бачило росіян, що летіли в безладді, а їхні тили все ще прикривали загрозливі ескадрони їхньої кавалерії.
Тоді хтось згадав місце, де хтось бачив мертвого друга, або когось — друга чи ворога, — якого було немилосердно намагатися залишити живим — Уоткіна Вінна, що простягнувся на землі перед траншеєю, з посмішкою на обличчі — полковника Честера, презирливо нахмурившись, і його меч стиснув у смертельній хватці — Монка, з гнівом битви, прикованим до кожної риси — ці та багато інших друзів у мирному таборі Аладин або Девно повстали, оскільки вони жили в пам’яті. Похмурі росіяни, які так люто дивилися на своїх завойовників і, здавалося, ненавиділи їх навіть тоді, коли вони задовольняли їхні потреби, побачені тоді вперше, справляли враження поваги до типу московського характеру, який ледве викорінився тепер, коли вони перестали бути ворогами.