тверджень, що посли Ольги просили єпископа «ficte, ut post claruit» [облудно, як згодом з'ясувалося], «per omnia mentiti sunt» [у всьому збрехали], ці вчені зупиняються на тій думці, що посли були уявні, самозвані, були зайшлі варяги, які назвалися послами для якихось своїх вигод, щоб отримати подарунки тощо *). Не можна не віддати належне цій думці в тому відношенні, що вона хоче визнати й історичну правду західних звісток, і водночас усунути удавану невідповідність звернення Ольги до німецького імператора про надсилання послів. Не можемо, однак, не зауважити, що думка про підробленість послів є лише припущенням і зовсім не випливає зі змісту західних звісток. У звістках хроністів немає жодного слова про підробленість послів, званих послами Олени або руського народу; вислови: «ficte, ut post claruit» [облудно, як згодом з'ясувалося] та «per omnia mentiti sunt» [у всьому збрехали] стосуються не підробленості послів, а вказують лише на те, що вони ficte, облудно просили єпископа і проповідників віри, що руси зрештою обдурили очікування імператора, збуджені цим посольством. Думки про підробленість послів не вичитували у продовжувача Регінона й ті західні хроністи, які сповна повторювали ту саму звістку. Отже, залишається або сповна відкинути, або сповна визнати все свідчення західних літописців, тобто визнати й те, що посольство від Ольги до німецького імператора Оттона I справді було. Історія подає вельми мало посередніх даних для визнання такого посольства, тим не менш є деякі вказівки, що допускають можливість і ймовірність цього факту, який визнавав уже Шлецер. В історії навернення до християнства Болгарії, почасти Моравії, і навіть в історії хрещення Володимира ми бачимо, що прийняття віри від певного народу в уявленні язичників поєднувалося — і здебільшого справедливо — з думкою про певного роду залежність від нього, більш чи менш обтяжливу, внаслідок чого доводилося якщо не завойовувати віру, то вибирати просвітителів менш небезпечних у політичному відношенні. Чи не могло бути і на Русі явища, аналогічного до вчинку болгарського князя Бориса, який після Візантії звернувся до Риму і — додамо для повної аналогії — від папства знову і вже безповоротно прив'язався до східного православ'я? На користь цього припущен-
') Соловйов, т. I, стор 150 та ін, врим. 217.
ПРО ЛАТИНСЬКІ НРОПОМДШКИ» НА РУСІ КИЇВСЬКОЇ.