впроваджуватися християнство стараннями короля Стефана, якого охрестив Войтех, єпископ празький, у 995 р. Зрозуміло, що Бруно сподівався знайти тут широке поле діяльності. Очікування його, однак, не виправдалися. Він пробув тут близько двох років, як сам він каже, даремно. Ревно охороняючи свою незалежність, Стефан не хотів і церковної залежності, і німецький місіонер, хоча він «ніс Євангеліє від св. Петра», здавався йому підозрілим. Бруно у 1008 р. подався на Русь і цілий місяць був у руського князя, як видно з опису, в Києві у Володимира. Якою була мета західного місіонера? Розповідь про це повідомляє сам Бруно в листі до імператора Генріха II. «З Угорщини, — каже Бруно, — ми скерували свій шлях до найжорстокіших з усіх язичників печенігів. Володар Русів, великий державою і багатством, місяць утримував мене і, противлячись моєму наміру, намагався переконати мене, щоб я не йшов до такого нерозумного народу, де не міг би здобути душ, а лише знайти смерть, і то найганебнішу». Але, внаслідок нібито видіння, руський князь відпустив Бруно і з дружиною провів його до печенізького кордону. Володимир зі своїми увійшов за ворота огорожі (укріпленої лінії на кордоні) і став на сторожовому кургані; Бруно з товаришами пішов у степ, із хрестом і зі співом віршів євангельських. П'ять місяців пробув він у печенігів, наражаючись на багато небезпек, ледь не загинув, але зумів здобути вплив на старшин і охрестив до 30 осіб. Він встиг укласти мир між печенігами та Руссю і повернувся до Києва. Щойно Володимир дізнався, що християнство знайшло відгомін у печенігів, він наважився відправити до них у заручники власного сина, щоб скріпити мир і тим полегшити дії місіонерів. Бруно поставив єпископом для печенігів одного зі своїх супутників. — Такою є суть відомостей, повідомлюваних самим Бруно в листі до Генріха II. Метою його місії, як видно, була тільки проповідь у печенігів, приготуванням до якої могла слугувати для Бруно його проповідь в одноплемінних і одномовних із печенігами угорців. Але прикметно, що Бруно зовсім не згадує про свою проповідницьку діяльність у самій Русі. Володимир, уже захисник православної східної церкви, — як видно, не дозволив західному проповіднику виявити свою місіонерську ревність на Русі, як би
18''''' А. д. вогопів,