Люди, більшість з яких належали до полків, які нещодавно вистояли в окопах, і були знайомі з традиціями 18 червня, мали враження, що Редан був сильно замінований і що, якщо вони підуть вперед, їх усіх підірвуть, однак, до їхньої честі, багато хто з них діяв, як люди Альми та Інкермана, і, розгублено кидаючись на фронт, були зметені вогнем противника. Офіцери падали з усіх боків, своєю мужністю відзначаючись ворогові. Люди з різних полків змішалися разом у нерозривній плутанині. 19-й не зважав на накази офіцерів 88-го, а солдати 23-го не слухалися наказів офіцера, який не належав до полку.
Офіцери не могли знайти своїх людей — ті втратили своїх офіцерів з поля зору. Усі бригадири, за винятком полковника Віндхема, були знесилені або виявилися непридатними для керівництва атакою. Цей бравий офіцер зробив усе можливе, щоб підготувати своїх людей до штурму та повести їх проти ворога. Переходячи від траверси до траверси, він умовляв людей вийти, і кілька разів йому вдалося зібрати кількох із них, але вони танули так само швидко, як він схопив їх, і або падали в своїх невеликих рядах, або відходили в укриття, щоб не відставати від стрільби. Багато з них скупчилися в нижній частині внутрішнього брустверу й вели спритний вогонь по ворогу, але ніщо не змусило їх вийти на відкритий простір і атакувати бруствер.
Усе це відбувалося на правильній лівій стороні Редана, тоді як майже та сама сцена повторювалася на виступі. Щомиті кількість наших людей зменшувалася, тоді як росіяни прибували зграями з міста й кидалися вниз із Малахофа, який тепер був зайнятий французами. Полковник Віндхем тричі посилав офіцерів до сера Е. Кодрінгтона, який був на п’ятій паралелі, щоб благати його надіслати підтримку в певному порядку; але всі ці троє офіцерів були поранені, коли переходили від рову Редана до тилу, а власний ад'ютант полковника, лейтенант Свайр з 17-го полку, бравий молодий офіцер, отримав небезпечне поранення в стегно, коли виконував своє небезпечне доручення.