Мала Азія: Прощання з Царгородом, Бруса, сходження на Олімп та Троя

Осман-ага, який тут командував, зустрів мене й оголосив, що Ахмет-паша наказав йому бути цілком у моєму розпорядженні. Він приготував мені квартиру в одного грека і сказав, що я можу від нього вимагати всього, що мені буде завгодно, а коні та провідники готові, коли тільки я захочу їхати до Брусси, де Ахмет-паша пробуде ще тиждень. Я подякував Османові за його ввічливість і відповів, що тепер мені нічого не треба, крім спокою; але що квартирою я скористаюся, і наступного дня близько обіду поїду до Брусси. Козмос, мій господар, чекав мене в себе, прийняв із привітністю і повів у приготовану кімнату. Він звільнив для мене свої власні кімнати, а сам із дружиною та трьома дочками помістився на якомусь горищі. Я соромився, що мимоволі стіснив це бідне сімейство; але робити було нічого: одна ніч скоро мине, і я хотів за неї щедро винагородити. Викуривши люльку свого славного босфорського тютюну, я взяв грека, мого господаря, і пішов із ним до Осман-аги. Вулиця, якою ми проходили, була вузька; усі будівлі тут бідні; жителі наполовину греки, однак є і жиди. В Ізніку дві мечеті; одна перероблена зі старої християнської церкви. Осман-ага зустрів мене біля дверей, і ми пішли з ним у його покої, а коли всілися на диван, то, після звичайних вітань, нам принесли каву та люльки. Осман сказав мені, що він за щастя має бачити в себе в домі друга свого начальника; що Ахмет-паша наказував йому частувати мене, як його самого. Я подякував старому азі й розпитував, чи не залишилося в місті якихось старожитностей або визначних будівель? — Яких рідкостей ви хочете тут знайти! — відповів ага. — У нас тижнями й баранини не буває! Якийсь грек перебудовував будинок і знайшов у стіні кам'яну руку з одним пальцем. Він цей непотріб, уявіть, продав жидові за червінець. А на що б вона згодилася жидові? Хіба на ворожбу! Ці нечестивці чаклують. Один із них, чи знаєте, як помстився своєму ворогові? Зробив із тіста ляльку і проколов їй голкою серце, промовивши якусь чортівню: тієї ж хвилини ворог його, який жив у Константинополі, впав мертвий! Може статися, і руку цю жид купив на таке ж діло. — Я сказав Османові, що у ворожбу не вірю, а якщо є люди, які дозволяють собі робити зло, то треба молитися Богу, щоб він просвітив їхній нерозум і очистив серце. — Молитися за собак. — Посидівши зі старим турком, я пішов до того місця, де, як вважають, був палац Діоклетіана. Груди цегли, черепиці та кілька каменів показують ясно, що тут була колись значна будівля; але ні колон, ні мармуру не видно. Імовірно, всі такі матеріали перевезені до Константинополя для якої-небудь нової будівлі. Від цього місця починається велике поле; воно непомітною похилістю йде до затоки. За полем, поблизу затоки, видно замок, де вціліло кілька веж: це давній Анкірон, а нині Гереке. Мимоволі впадаєш у роздуми на цьому полі і при цьому замку. Тут відбулася велика подія в історії, а там зійшла у вічність велика людина. Тут склав із себе корону Діоклетіан і потім віддалився в Салону жити на самоті приватною людиною; в Анкірі помер Костянтин Великий. Розглядаючи це поле, засіяне в деяких місцях кавунами, я знайшов на найвищому його місці невелику купку каміння: воно було тесане і мало складати щось ціле, але, напевно, не будівлю; для цього місце надто тісне; до того ж ніяких інших залишків, ніяких ознак руїн немає. Невже це була та сама кафедра, з якої Діоклетіан востаннє тримав промову до народу? Зречення його від престолу залишиться назавжди загадкою для нащадків. Багато його сучасників думали, що якби народ виявив найменший жаль, найменшу співучасть, якби хоч один голос закричав Августу, щоб він не покидав правління, Діоклетіан залишився б. Я зупинився біля цього каміння, і вся картина події постала в моїй уяві: поле, всипане народом, що чекає чогось нового, незвичайного. Увесь двір, духовенство, військові та цивільні чиновники стояли тут в урочистому вбранні. Ось місця, приготовані для Августа, для його сімейства і для знатних жінок міста. Раптом показалася Августова колісниця: вона тихо під'їжджала в супроводі безлічі кінних; цезар Галерій, молодий Костянтин (тоді ще не цезар), консули, трибуни, цар вірменський були в тому числі. Вони зійшли з коней. Августова колісниця доїхала до приготованої йому кафедри. Підтримуваний двома лікторами, він насилу зійшов сходами і виголосив до народу промову, майстерно складену: нагадав йому про численні свої добродійства, про мир, стільки літ непорушний, про торжество своє над персами. Він зупинявся кілька разів, імовірно, бажаючи бачити, яке враження справляла його промова... Але не чути було жодного голоса, який би почав дякувати йому і благати, щоб він продовжував управляти імперією; усі виявляли тільки цікавість. Нарешті він почав говорити про слабкість свого здоров'я, про неможливість переносити труди правління, оголосив свій намір віддалитися і віддати верховне правління державою в руки більш міцні. Тут він ще зупинився. Мовчання тривало... Тоді, покликавши Галерія, він представив його народу як Августа, зняв із себе порфіру, надів її на нового імператора і зійшов із кафедри. Пролунали радісні вигуки, але не загальні, і важко було судити, чому раділи: чи вибору спадкоємця, чи зреченню Діоклетіана? Галерій негайно став на місце Діоклетіана, а той сів знову в колісницю і, ніким не проводжуваний, поспішно повернувся в місто, де вже все було приготоване для його від'їзду в Салону. Так завершилося царювання Діоклетіанове. Уся ця картина жваво постала переді мною. Я стояв на Діоклетіановому, на Галерієвому місці!... Але поле було порожнє! Немає консулів, трибунів, немає римлян! Немає Нікомидії! — Бідне містечко Ізнік, засіяне кавунами поле, непросвіщені турки, які ніколи не чули про Діоклетіана, про Костянтина, заступили їхнє місце. Похнюпивши голову, із сумом пішов я далі; мені був приготований кінь. Я поїхав до Анкіри. Ніде, мені здається, не можна бачити такого чарівного місця, яке являють собою береги Нікомидійської затоки. Природа виснажила тут усі свої скарби! Багатий ґрунт, блакитне небо, прекрасні гаї, безліч плодів, винограду, величезні чинари — усе це разом становить дику, але незрівнянну картину! Я не дивувався, що Діоклетіан любив жити в цьому місці. Селища навколо тепер рідкісні, або, краще сказати, їх майже зовсім немає. Турки все спустошили, все розорили і не думають що-небудь виправити. Козмос їхав зі мною і дивувався, від чого я задумався і навіщо так довго розглядав порожній кавуновий баштан. Я намагався розповісти йому; але він мене не розумів і запитав: навіщо я їду в Анкіру? — бачити місце, де помер Костянтин Великий. — Він хитав головою, кажучи мені: Неправду вам сказали; він помер у церкві Св. Софії, звідки ангели перенесли його прямо перед престол Всевишнього!