23-го числа приїхав я до Білгорода. Було не так рано, і я не можу зрозуміти, чому я знайшов тут таку порожнечу? Нікого на вулицях, нікого під віконцями, мов зачароване місто, в якому всі скам'янілі. На поштовому дворі я розбудив і розворушив двох малоросіян, які ліниво почали мені запрягати коней; скоро ж було готово, і ми поскакали.
Тут відчуваєш зовсім іншу природу: ти вступив до Малоросії! Народ не той, риси обличчя інші, ґрунт землі, місцезнаходження — все набуває іншого вигляду; жінки не кращі, але якось веселіше; взагалі все гостинніше, по всьому розкидана якась млість, якась лінь; вже починаєш відчувати вплив помірного клімату.
Мені хотілося рано встигнути до Харкова; але як я не поспішав, приїхав у глибокий північ. Я розташовувався тут ночувати і другого дня обідати у Губернатора, Князя П. І. Трубецького; але сталося зовсім інакше. Коляска моя так зав'язала біля самого поштового двору, посеред вулиці, що четверня добрих коней ніяк не могла витягти мене з топки і смердючої цієї ями. Вийти не було змоги; я заткнув носа і не знав, що мені робити. За мною їхав у своєму візку чиновник, посланий від уряду у справах служби на Донець; він не зав'язав, і вийшовши зі свого екіпажу, підійшов до мене: «Стригайте на мене; я вас утримаю, - сказав він. — Коні не витягнуть». Легко було сказати, та стрибати я відвик! З іншого боку, я задихався від сморід; треба було наважитися. Я стрибнув, він мене втримав. Поштовий двір був кроків за тридцять; але ось нове горе: замкнено. Ми довго стукали біля дверей; я почав думати, що ми помилилися і стукаємо біля дверей порожнього будинку; але ямщики запевняли, що це точно поштове подвір'я, а ямщики повинні це знати. Нарешті мій слуга, розгнівавшись, вибив двері; прокинулась якась тварина, вийшла в сорочці, без свічки і оголосила нам, що писар відлучився, подорожніх прописувати нікому, і в хаті ніхто не живе, а приходять до неї вранці. Мене вже й смердюча яма в самому місті розсердила; непорядок на пошті та неможливість серед ночі в незнайомому місті, перебуваючи вже на краю його, шукати квартири — довершили моє сказ; я наважився скоріше з нього виїхати, не відпочивши і не бачивши нікого. На щастя, чиновникова трійка допомогла моїм коням витягнути візок; запрягли свіжих коней, і я, в екіпажі, що промайнув, не прописавши подорожньої, поскакав з Харкова.