Долина і містечко Алушта, до яких наближаєтеся по прямій лінії, починають малюватись перед очима дуже приємно, як раптом зліва з'являється Демірджійська скеля і привертає до себе всю увагу та цікавість мандрівника. Уявіть величезну гору, неправильно і з усіх боків по-різному обтесану природою: то вона є жіночою головою з зачесаним шиньйоном, то висить скелею над селом, біля підошви її лежачої, яку загрожує вона розчавити, то неправильним бастіоном - і все це в міру, як оглядає її змінює своє. Сонце вдаряло променями своїми прямо на неї, і вона здавалася мені тоді точно фарфоровою. Уявіть собі яскраво-рожевий, блакитний і сіруватий кольори великими плямами, а по ярах, на ній поритим, і біля підошви її ще зелений колір чагарників, і ви зізнаєтеся, що все це разом становить єдину картину. Я зупинився і не міг на неї досить надивитись! Демірджі назавжди запам'яталася на мою пам'ять і залишила по собі приємний спогад.
На 16-й версті проїжджаєте біля ключа, обробленого диким каменем. Вода в ньому дуже холодна: я випив її склянку і відразу відчув, що застудив горло; справді я охрип від цього цілий тиждень! На колодязі знаходиться наступний напис: «Поблизу цього місця, у битві проти турків, Генерал-Майор Михайло Кутузов, який потім був Фельдмаршалом і Князем Смоленським, поранений у око». Ще спогад моєї молодості! Я пам'ятаю дружнє до мене прихильність М. І. Кутузова, під керівництвом якого борючись неодноразово, навчався військовому ремеслу, жив у його наметі й користувався його наставлениями.[1]
Опустившись ще нижче, ви бачите на південь і праворуч від Алушти гору, яка називається Кастель. Тут я виїхав із гір, і, переїхавши річку Шуму, перебував у Алуштинській долині, біля самого в'їзду до цього містечка. Тут скрізь виноградники, насаджені вже за європейськими методами.