Я виїхав із Москви через Серпуховську заставу 17 квітня 1836 року, о 9 годині ранку. Час був теплий, навіть спекотний, весна була вже у всій своїй красі: мимоволі зітхнулося мені! Я згадав, що рівно сорок три роки тому я проїжджав цією дорогою з другом своїм, Графом Валеріаном Зубовим; нас тоді послала Велика Катерина до Молдавської армії. Я ніколи не забуду тієї хвилини, коли, завітавши до нас, вона, з цією божественною усмішкою, яка завжди супроводжувала її милостиве обходження, сказала нам: «Ідіть; на вас чекає слава; я не сумніваюся, що ви скоро заслужите Георгіївські хрести. Я й того й іншого знаю; пам'ятайте, що мої побажання вас супроводжують, моя увага за вами піде». Після такої відпустки можна було напевно вгадати, що з двох речей одна неминуче справдиться: або смерть, або Георгіївський хрест; на щастя, збулося останнє, і ми обидва його здобули 7 червня, у Польщі, під Жилінцями: він третього, а я четвертого ступеня. Нам було обом по 21-му році. Від'їжджаючи від пишного двору Великої, наповнені Її славою, сповнені відданості, бажання стати гідними Її уваги, скільки мрій, скільки повітряних замків зводили ми в уяві! У Москві поважний батько, прощаючись зі мною зі сльозами (я був єдиний син його), сказав: «Не забувай, мій друже, що пращури наші, Князь Дмитро Олександрович Всеволож і син його Боярин Іван Дмитрович, були честь і підпора своєї батьківщини». Він благословив мене і відпустив зі світом. Тепер я їхав один без одного, без мрій, без надій; гірка дослідність показала мені марність всього, що раніше так спокушало; я майже один залишився від сучасників, які могли б ще згадати чарівні часи Катерини; друзі, товариші, усі померли. Куди? Навіщо я їду? Невже знову мріяти? Знову будувати повітряні замки? Але якщо і так, то право не для себе. Їду тому, що доля споконвіку визначила мені бути в Константинополі, в Римі, і я сліпо підкоряюся її волі; не знаю навіщо, але їду до Константинополя, їду до Риму...
Подільськ! Що можна писати про Подільськ? Після довгої розлуки побачившись зі знайомим, найприємніше привітання було б сказати йому: ви анітрохи не змінилися; я це сказав Подольську.