Усюди одна природа, проте види постійно змінюються. Кожним пунктом користувалося невидиме мистецтво! З одного місця Ай-Петрі жахає своєю величезністю та дикістю; з іншого видно істинно царський палац Графа Воронцова; там видно море у всьому його пишноті! Все це дивовижно, чарівно, єдино! Мені сказали, що Графіня Єлизавета Ксаверіївна Воронцова з любов'ю займається цим садом, і що хоча майстерний її садівник, пан Кебах (Karl Kebach), невтомно працює над ним, але він із волі та розпоряджень її не виступає. Познайомившись із Графінею потім в Одесі, я ясно зрозумів таємницю чарівності цих воістину Армідиних садів!
Інша половина саду розташована біля моря на непомітній похилості. Вона відокремлюється від верхньої великої дороги, якою ми приїхали. Тут зібрані олійні гаї, магнолії, лаври, кипариси та мигдалики. У самому селі Алупці Граф збудував для татар, що мешкають у ній, велику і красиву мечеть. Довго було б описувати всю красу цього чарівного місця: в одну прогулянку я не міг оглянути все; проте не можна не сказати, що Алупка — чудова пам'ятка смаку, багатства та творчого генія Графа Воронцова.
За Алупкою лежить Сімеїз, що належить Князю В. І. Мещерському та І. А. Мальцову. Розташування його, сади та виноградники подібні красою із сусідніми дачами. Тут височіють у морі дикі скелі Діва, Монах і скеля Панеа. Пан Мальцов влаштував тут важливу морську торгівлю: він привозить морем на своїх судах різного роду будівельні матеріали, залізо, скло власних заводів і всякі запаси, необхідні для виноробства, садівництва та домашнього побуту, які раніше мешканцям південного берега діставати було дуже важко і дорого. Цим він надає мешканцям південного берега величезну та неоціненну послугу.
Ми повернулися додому після прогулянки, насолоджуючої для всіх нас. Я пішов до себе в кімнату записати все, що я бачив, а решту дня провів з милими господинями. Але становище моє ставало сумним при думці про близьке розлучення. 3 травня хтось із слуг сестри моєї вбіг у кімнату і поспішив сповістити, що пароплав з Одеси вже з'явився на горизонті і дуже видно з тераси.
Другого дня я наказав виготовити візок... Серце моє соромилося, і я майже мовчки обійняв сестру, попрощався з поважною Баронесою Беркгейм, з пані Сабанської, вибіг з дому і поскакав до Ялти. Я міг би ще добу пробути з ними, але моє становище ставало нестерпним: для мене набагато легше сумувати одному і вже не бачити людей, з якими важко розлучатися. У Ялті я не хотів навіть зупинитися: просто сів на пароплав «Петро Великий», і до відплиття його цілодобово сидів на ньому один. Сестра та пані Сабанська писали до мене прощальні записки; я їм відповідав, але це було ніби з іншого краю світу.