— То чи не краще було б вам спокійно сидіти в себе, або в нашого паші, і звідти дивитися на цю гору? Ви й звідти бачили б її, та спокійно їли б і курили. А ви надумали даремно втомлюватися. Від вас залежить мати всі задоволення без зусиль, а ви добровільно мучите себе. Ми мимоволі їздимо: начальники наказують; а вам тут ніхто наказати не може. — Марно намагався я запевнити Давуда, що треба було точно виміряти висоту цієї гори, і що я визначив її положення щодо інших гір. Він хитав головою і тільки сказав: — А на що це? — Відпочивши трохи, ми сіли на коней і через той самий каштановий та горіховий ліс повернулися до Брусси, досить пізно ввечері.
Тут скажу, до речі, слова два про Туркменів. Це народ, що кочує, дуже подібний своїм побутом і домашнім управлінцем з Ногайцями. Вони вийшли, як і Турки, з Монгомі, під проводом різних старшин; були, як Турки, народ войовничий, але завжди кочовий. Вони досі не змішуються з іншими народами і переходять з місця на мфето, розуміючи зручності пасовища. Багатство їх полягає у худобі: їм вони харчуються, одягаються, і дістають продажем зайвого все потрібне їм: порох, убори і навіть приналежність своєї розкоші, яка обмежується дуже малим. Вони статні і красиві; риси обличчя їх досить правильні. Віз Туркмени спізнюються Магометанську в5ру, але слабо до неї прив'язані; вони гостинні, як ве кочуючі народи, і особливо схильні до крадіжки. Жінки їх не закривають осіб; як 'Турчанки; у цього народу гаремів нЪт. У Малій Азі Туркмени переходять з одного міста на інше, за згодою з помбщиками земель і з дозволу Пашею.
Рано-вранці, розпрощавшись з Ахметом-пашею і подякувавши йому за гостинність та ласку, я поїхав із Брусси в напрямку до озера Адумюнту, крізь яке протікає річка Риндак. Я поспішав і ніде не зупинявся, боячись не застати свого Мастинокого корабля. На самому тому місці, де Риндак витікає з озера, я залишив коней і розплатився зі своєю свитою, тобто дав хороший бакшиш усім приставам Ахмета, які служили при мені. Вони залишилися задоволені, по черзі підходили до мене і цілували полу мого сюртука. Тут чекав на мене широкий плоскодонний човен. Я, Франческо, мій тлумач і мій слуга сіли в нього і попливли вниз по Риндаку. Річка безперестанку звивалася. По її берегах паслося безліч худоби: буйволи, корови, верблюди та вівці. Ця картина надавала життя ландшафту. Від шуму наших весел безперестанку вилітали з прибережного очерету качки та кулики; ближче до моря я бачив лебедів, але ці нас не лякалися і підпускали човен дуже близько до себе. Хоча зі мною була рушниця, але мені й на думку не спадало по них стріляти: я милувався, навпаки, величною їхньою поставою, красивими їхніми рухами, і відплатив за їхню довірливість, або необережність, наймиролюбнішим поводженням із ними.