Коли людина після довгих років бурхливого столичного життя, повного турбот, надій і розчарувань, вирішується залишити галасливе світло і пуститися в далеку дорогу незвіданими країнами, серце його мимоволі стискується від таємних передчуттів. Що шукає мандрівник у далеких краях? Чи сподівається він знайти там забуття старих негараздів, чи прагне зустрітися віч-на-віч з первозданною красою світу, чи просто кориться невидимому велінню своєї долі?
Виїжджаючи навесні 1836 року з Москви на південь, я не мав наміру писати наукову книгу чи повчальний трактат. Моїм єдиним бажанням було вести щирий, правдивий дорожній журнал — наголошувати на тому, що бачили мої очі, що дивувало розум і торкало моє серце. Повернувшись із далеких мандрів і перечитавши ці листки, написані нерідко на поштових станціях, на палубі пароплава серед бурхливих хвиль або під покровом кипарисів Південного берега Тавриди, мої друзі переконали мене видати їх. Вони справедливо помітили, що живий голос спостерігача, який на власні очі бачив відродження південних степів, велич козацької старовини, пам'ятники стародавньої Тавриди та кипучу діяльність Одеси, виявить для суспільства безперечний інтерес.
Передаючи ці записки до друку, я не шукав похвал чи літературної слави. Я писав так, як бачив, думав та відчував. Якщо мій щоденник доставить прихильному читачеві кілька приємних годин і дозволить йому жвавіше уявити прекрасну нашу Тавриду, родючі степи України та синє Чорне море — я вважатиму себе цілком винагородженим за свою працю.