Стародавня Візантія, чотирнадцять частин міста, Пера, дервіші та чума

Мені залишається сказати кілька слів про нові зміни, запроваджені Махмудом у його війську. Після війни з Росією султан ретельно зайнявся влаштуванням регулярних військ; безперестанку і перед своїми очима вчив нових воїнів, формував полки; нарешті обмундирував і озброїв їх по-європейськи. Нова армія сягала до 40 тисяч осіб; але вона прийшла в цілковитий розлад після Іконійської битви, де не виправдала сподівань султана. У його супротивника, Ібрагіма, є генерали та багато офіцерів з європейців, які прийняли магометанську віру; а султанові саме цього бракувало. Командири й офіцери несвідущі, які мимоволі прийняли нововведені правила, не розуміючи їхньої користі, і солдати, які не мають на них надії, — усе це разом створило велику перевагу на користь Ібрагіма. Треба сказати однак, що на початку битви вони билися хоробро і стійко; але супротивники краще маневрували та обійшли їх майже в тил; тоді все побігло, і султанські регулярні війська частково полягли на місці битви, а здебільшого загинули під час утечі від кавалерії Ібрагіма. Тепер їх комплектують; але дуже помітно, що в султана вже немає колишнього завзяття; він занепав духом від невдачі. Я розглядав докладно турецькі полки. Вони складені здебільшого з дітлахів, років 16 і 17-ти, які не знають ні охайності, ні виправки. Солдат стоїть під рушницею і ходить вайлом; один у краватці, інший розхристаний і з голими грудьми. Я бачив навіть босих на варті! На навчанні солдати рівняються погано, а офіцери, чи то через недбалість, чи то через недосвідченість, не карають за це. Рушниці вони заряджають і стріляють повільно; а найгірше те, що вони від нововведень не чекають нічого доброго і внутрішньо зневажають їх як вигадку невірних, яких, кажуть вони, наші предки завжди били за своєю старою методою. Сераскір та інші вельможі кажуть: Петро Великий так само починав, а після бив свого переможця; але вони не знають, що в Петра Великого, за винятком двох чи трьох головнокомандувачів, як-от: Шеїна, Шереметєва, Голіцина, і потім уже Меншикова, майже всі дивізійні, бригадні і навіть полкові командири були спершу іноземцями. Вони підготували офіцерів, а з них згодом вийшли генерали: Мініх, Кейт, Лассі, Левендаль. За царювання імператриць Анни та Єлизавети з'явилися Салтикови, Рум'янцеви, Чернишови, Долгорукі. Ці, своєю чергою, за Великої Катерини, дали Орлова-Чесменського, Каменського, великого Суворова, Рєпніна, Ферзена. Відтоді в нас завжди були знамениті полководці. Загалом тепер усі генерали хороші, але з-поміж них з'являються відмінні, навіть великі! Скільки їх раптом вийшло за Олександра! Хто з нас не пам'ятає Барклая-де-Толлі, Багратіона, Єрмолова! Хто не шанує пам'яті безсмертного Кутузова! У нинішній же благополучний час Миколи, коли прапори його переможного війська майоріли з одного боку в Ерзерумі, а з іншого в Адріанополі, і загрожували самій столиці султанів, турки без трепету не згадують імені Паскевича-Еріванського. Ось що насадив Петро Великий! Але в нього були вчителі та командири. Турки цього ніколи не матимуть. Треба прийняти їхню віру, щоб вступити на службу і сподіватися потім командувати; але чого можна чекати від ренегатів, яких самі турки внутрішньо зневажають? Науки в них узагалі в презирстві, і офіцери, крім фрунтової служби, і то за навичкою, нічого не вчаться. На мою думку, ніколи в них не буде армії, і, здається, не до того йде Турецька держава.