Стародавня Візантія, чотирнадцять частин міста, Пера, дервіші та чума

(^^) Це видовище можна бачити щотижня, по вівторках і по п'ятницях. Туди досить вільно допускають будь-кого, не дивлячись, до якого віросповідання він належить. [Опи]с, тому що він цілком вірний. «Архітектура зали являє собою полігон під гостроверхим дахом; кілька колон і ряд перил відділяють глядачів від середини, або того місця, де здійснюється обряд. Над дверима, на хорах, розміщується оркестр, складений з кількох східних флейт і літавр, та хор співаючих дервішів. Величезного розміру арабські написи з Корану прикрашають стіну зі східного боку». Зелена подушка для настоятеля ордену і кілька циновок для братії — ось і все внутрішнє оздоблення. Середина зали, залишена для кружляння, виполірована як скло. Настоятель, невеликий старий у зеленій мантії та у величезному дервішському ковпаку, нерухомо сидів на подушці у східній стороні зали, обернувшись до глядачів. Три дервіші стояли по боках від нього, склавши руки, опустивши погляди і не змінюючи спокійного виразу обличчя. Тут увійшло тринадцять дервішів у парадному вбранні ордену: у вузьких сукняних доломанах до землі, з широким драпіруванням, перетягнутих ременем довкола пояса. Вони стали посередині кола, на рівній відстані один від одного. Нерухомість їхніх потуплених очей, хвороблива блідість облич, високі ковпаки та одяг фантастичного крою надавали їм невимовної таємничості. Деякі були з довгими бородами, у інших же, дуже молодих, зовсім не було бороди. Хор заспівав, разом із музикою, своє Ля Ілляге ілль Аллах; потім настоятель промовив протяжним голосом молитву, під час якої всі дервіші стали на коліна. Час від часу вони били поклони до землі і злагоджено видавали глухий звук — Гу! (що виходив ніби з грудей). Кілька хвилин панувало глибоке мовчання. Хор почав протяжний і тихий спів, супроводжуваний ледь чутними зітханнями інструментів. Дервіші за своїм настоятелем проходили мірними кроками перед зеленою подушкою, на якій, імовірно, вишите якесь священне для них ім'я, зупинялися, вклонялися їй до землі і почали своє кружляння на п'ятах, спершу повільно і склавши руки на грудях. Музика поступово ставала гучнішою, хор видавав вигуки на славу Аллаха, і кружляння дервішів ставало жвавішим. Вони простягнули свої руки, підняли очі до неба; поли їхнього широкого драпірування наповнилися повітрям і утворили великі круги, що оберталися. Бліді дервіші здавалися захопленими. Музика, спів і вигуки хору злилися нарешті в дикий, оглушливий гул; здавалося, все Текке здригалося; але серед найбільшої метушні — знак, поданий невидимо, миттєво зупинив разом і музику, і дервішів. Вони опинилися на тій самій відстані один від одного, як були на початку дійства, знову нерухомі й бліді, як мерці. Після короткого перепочинку дервіші знову почали кружляти колишнім порядком, тільки швидше і триваліше; музика видавала звуки різкіші і посилювалася до найдикіших тонів, що роздирали слух; спів дервішів перетворився на шалені, тремтячі вигуки, і таким чином до трьох разів, і все крещендо. Очі їхні були опущені і майже заплющені, піт лився з них градом, блідість облич відтінялася жовтими і синіми відливами; але коли вони зупинялися, жоден найменший рух втоми не порушував їхнього глибокого смирення; навіть дихання не ставало сильнішим і груди не здіймалися.