Острів Мальта: Ла-Валетта, лицарі-іоаніти, карантин та…

Розпрощавшись з усіма знайомими і з нашим консулом п. Тальяфері та його сімейством, які за весь час мого перебування тут усіляко пригощали мене і робили мені дружні послуги, я сів на корабель 18-го липня, о 10-й годині ранку. Товаришами собі на кораблі знайшов я (Неаполітанський дукат коштує п'ять рублів асигнаціями на нашу монету) людей різних націй. Міледі Вольф, з малолітнім сином, англійка, була зі знаменитої родини Вальполів. Вона вийшла, з пристрасті, за хрещеного єврея Вольфа, який їздив місіонером, або проповідником, серед диких народів Африки, і в цей час перебував в Абіссінії. Він не знав жодного з тамтешніх наріч, і коли я запитав його дружину, як же він проповідує і вчить, вона мені відповіла дуже серйозно: «У тому й диво! Дізнайтеся ще, що він більше доби ніде не зупиняється! Слово Боже досить раз почути: сила його дієва!» Не було чого сказати на це, і я замовк; але, здається, моє запитання їй не сподобалося. Серед моїх супутників були ще три англійці: пан Аткінс, що їхав зі Східної Індії через Александрію; другий, пан Левіс, з Єрусалима, їхав через Бейрут, а третій, Діксон, прямо з Мальти, до свого батька в Неаполь: це був доктор медицини. Усі троє вони були освічені та люб'язні молоді люди, з якими я потім багато разів і з задоволенням зустрічався в Неаполі. З нами були ще: пан Чікалезі, неаполітанець, один з директорів Королівського торгового банку в Неаполі, і нарешті старий і багатий константинопольський грек, який віз на тверду землю свою доньку, що збожеволіла. Ця нещасна молода жінка цілий день сиділа на палубі корабля досить смирно і безперестанку, як кішечка, муркотіла собі під ніс якісь пісеньки; зате всю ніч безперервно кричала диким голосом: це було для нас і жалісно, і неспокійно.