Мала Азія: Прощання з Царгородом, Бруса, сходження на Олімп та Троя

Тут Ахмет наказав ввести музикантів. Загриміла неструнка музика; увійшли чотири альме і почали танцювати. Я побачив їх уперше. Ці дівчата були гожі та стрункі, а одна з них справді прекрасна. Усі рухи їхні були хтиві, і, щоб не відступити від істини, треба сказати, іноді й непристойні. Я довго не розумів, що вони хотіли виразити? Вони скрикували млосним голосом, ніби скаржилися на щось, і, не перестаючи танцювати, почали роздягатися. Знімаючи один по одному свої убори, вони залишилися майже в цілковитій наготі. Ахмет, здається, дуже радів, дивлячись на них. Він пояснив мені, що бджола закралася під їхню сукню, і вони, боячись її жала, намагаються знайти її і скидають свою сукню. Незабаром потім вони удали себе задоволеними і знову одяглися (певно, бджолу спіймали). Тим і вистава скінчилася. Я розумію, що азійці, принаймні більша частина їх, не знаючи ніякого кохання, крім фізичного, і проводячи багато часу в неробстві, знаходять велике задоволення в цих виставах. Альме — те саме, що наші циганки, але хтивіші, чистіші і навіть багато одягнені. З них, як казали мені, є багато чарівних. Я сам дивився на них із деяким задоволенням. На другий день, ранесенько вранці, я був уже на коні. Паша прислав до мене ще двох озброєних кавасів і наказав сказати, що туркмени пасуть свою худобу на горі і про мене попереджені. Ми підіймалися години три в гору, що заросла величезними горіховими і каштановими деревами: багато з них були в три обхвати завтовшки. Незабаром піднялися ми на перший майданчик: там було п'ять кибиток туркменів, які разом зі своїми дружинами стояли на майданчику, певно, чекаючи на мене. Я зліз із коня, увійшов, на запрошення, в одну з кибиток і помітив, що вони в усьому схожі з нашими калмицькими; тільки повсть тут чорна, а в інших кибиток верхи білі. Старий туркмен висловив мені жаль, що, не чекаючи на мене, тепер нічим не може пригостити. Я звелів сказати їм, що маю намір, на зворотному шляху з гори, обідати на цьому місці з моїми людьми, і прошу їх дати нам молодого баранця, за якого і за все їм із вдячністю заплачу. Тут один із кавасів сказав мені, що з нами пашин кухар, і що з ним є всяка провізія, крім м'яса. Старий запевнив мене, що все буде, і ми поїхали далі. Години дві піднімалися ми в гору і досягли невеликого озерця. До нього ще були рослини, чагарник і трави; далі вже цілковита пустеля: самі скелі. Тут я мав залишити коней і йти пішки. Через годину був я на самій вершині Олімпу і стояв вище Фригійських гір. Вдалині було видно Константинополь і Принцеві острови; біля ніг моїх блищали озеро Чвуйльокть і річка Угер, що звивається Брусською долиною і впадає в море. Береги Пропонтиди та всі околиці Кізицького півострова малювалися перед моїми очима. Іноді хмари, проходячи нижче за мене, зовсім застилали від очей землю; тоді ніби всяке спілкування між смертними і мною припинялося!... Чи не це захоплене відчуття навіяло давнім поетам думку: призначити житлом богів верхи Олімпу?