Мала Азія: Прощання з Царгородом, Бруса, сходження на Олімп та Троя

Закінчивши мою прогулянку Бруссою, я повернувся обідати до Ахмет-паші. Він на мене чекав, хоча ще не було третьої години. Не буду повторювати розповіді про всі церемонії перед обідом, за обідом і після обіду. Усе це було майже так само, як у сераскіра Хозрева: тільки не було шампанського вина. Коли прибрали страви і подали нам люльки, ми залишилися самі, при тлумачі, і дуже приємно розмовляли години дві. Ахмет люб'язний; він багато читає, любить політичну економію і навіть займається землеробством та приватним господарством. Він докладно розпитував мене про селянський побут у Росії, про вівчарство, про бурякоцукрові заводи, про засоби удобрення землі, уважно вислуховував мої відповіді і сказав мені, що читав Домбаля, якого для нього переклали турецькою мовою в Парижі. Нарешті він запитав, що я думаю про Малу Азію і про пашалик, у якому тепер перебуваю. — Я відповів, що природа, мені здається, вичерпала всі свої дари на цю благодатну землю, і що я із задоволенням помітив достаток селян на околицях Брусси; що райї навіть благословляють його управління. Він скромно відхилив від себе мій комплімент, відповідаючи, що він керує цим краєм зовсім віднедавна; але що обидва його попередники були люди поважні, схильні до добра і цілком безкорисливі. Ахмет сказав мені ще, що він виписав з Одеси стадо мериносів і хоче їх тут розмножити. Я похвалив його намір і додав, що ніде не бачив пасовищ, настільки зручних для вівчарства, як Аргантонські гори та околиці Нікомідії. Ахмет був дуже радий моєму зауваженню, але сказав, що біля Ангори місця ще більш придатні для цього. Ми розлучилися по-дружньому і, здається, були задоволені один одним. Він просив мене до себе на вечір, і я обіцяв виконати його бажання.