Сераль, мечеть Святої Софії, зустріч із Султаном Махмудом II та Сераскир Хозрев

Ахмет-паша сам вийшов до мене. Я сказав тоді Його Превосходительству, що головним предметом моєї подорожі через Константинополь було бачити великого Государя, перетворювача свого народу, який наслідує приклад нашого Великого ПЕТРА. Ахмет вельми прихильно сказав мені, що він доповість це Султану і повідомить мене про його волю. Не минуло й п'яти хвилин, як вибіг мій полковник і сказав мені, що Султан наказав ввести мене одного, а інших залишити за воротами. — Я не знаю східних мов, — зауважив я, — і без товариша мого, пана Богданова, буду зовсім глухий і німий. — «Нехай він увійде з вами», — сказав полковник, і нас провели через ворота. Ми увійшли в невеликий дворик: праворуч від нього ґаночок на три щаблі, що вів до придворної мечеті; прямо навпроти нас були двоповерхові покої султанських синів. Менший із них, прекрасне дитя, на руках товстого євнуха арапа, дивився у віконце, під яким стояв фронт піхоти з музикантами. Поблизу мене були поставлені у два ряди якісь старі, у коричневих каптанах, з медалями на грудях: я дізнався потім, що це були камергери. Між ними та фронтом був прохід з іншого двору, з внутрішніх покоїв. Мене поставили біля старих, і пана Богданова зі мною, трошки позаду. Раптом загриміла музика, солдати взяли рушниці під приклад, і з внутрішніх воріт показалися два чиновники, які несли величезні срібні й позолочені курильниці у вигляді ваз, з яких виходили пахощі алое. Слідом за ними йшов Султан, підтримуваний під праву руку Галіль-пашею, а під ліву — сераскіром Хозревом. Солдати зробили на караул, і Султан тихими кроками пройшов дуже близько біля мене в мечеть. Коли Й. В. порівнявся зі мною, я низько вклонився йому; він удостоїв мене прихильним поглядом. Таким чином бажання моє бачити Султана здійснилося. Вважаючи, що мені тут залишатися більше нема для чого, я мав намір був піти, тим більше, що промені сонця немилосердно палили мене посеред цього маленького двору, на піску і без найменшого накриття; але товариш мій вельми розсудливо зауважив мені, що оскільки допуск мій перед лице Султана має бути прийнятий за особливу милість, тим більше, що ніхто, крім мене, не отримав дозволу увійти на подвір'я, то він і радить мені дочекатися повернення Султана з мечеті, щоб удруге вклонитися Його Величності і тим виявити вдячність за виявлену мені милостиву увагу. Я послухався поради Сергія Івановича Богданова і не розкаявся, бо незабаром після цього вийшов із мечеті той самий полковник і сказав мені, що Султан, побоюючись, щоб я, чекаючи його на подвір'ї під сонцем, не потерпів від сильного жару, доручив двом пашам запросити мене в покої до повернення його з мечеті. Справді, до мене вийшли два молоді генерал-майори, один, який служить у піхоті, а другий у кавалерії, і повели в кімнати, над якими, як я вище сказав, живуть молоді принци, сини Махмуда. Коли ми увійшли в кімнату, де навколо стін були дивани, мене запросили сісти, а паші сіли по обидва боки від мене: служителі подали нам усім по люльці і скоро потім каву. Бесіда наша почалася з їхнього боку привітаннями. Вони сказали мені, що я перший іноземець, допущений до палацу Кіать-Гане, в якому Й. В., відпочиваючи від справ, рідко допускає до себе і вельмож своїх. Я відповідав, що відчуваю цю милість Султана і приймаю її у всій ціні. Потім вони почали загальну й неминучу розмову того часу про Черчилля (Churchill), стали розповідати цю історію і питали, чи чув я про неї? — Чув (відповідав я коротко). Англієць винен. — Сказавши це, я зауважив, що слова мої начебто відбилися радістю на їхніх обличчях. «Чи не так, Москов-паша? Але Султан наш такий добрий, що це його дуже засмутило! Людині, вже не молодій, яка приїхала на чужу сторону у справах торгівлі, не треба було вештатися по полях і стріляти перепілок; та й тут, замість птаха, він підстрелив дитину. Чи дивно, що батько і мати дитяти добряче побили його? Шкода тільки, що не відіслали його потім до англійського посла». Ця розмова розрослася, і коли ми зовсім вичерпали її, то один із пашів вирушив у мечеть, імовірно, донести про мої слова. Через кілька хвилин неминучий полковник увійшов до нас і оголосив мені, що Султан скоро вийде з мечеті, і що він, бажаючи краще бачити мене, наказав камергерам відійти, а мені стати на їхнє місце одному. Я негайно пішов із п. Богдановим, і ми зайняли призначений нам пост. Вийшовши з мечеті, Махмуд призупинився на ґанку; окинув нас поглядом, ніби бажаючи впевнитися, що наказ його виконано, і колишнім порядком пішов прямо до мене. Підійшовши дуже близько, він зупинився і щось сказав Галіль-паші. Той обернувся до мене і, поклавши руку на груди, віддав мені уклін. Хоча не належало б мені в присутності Государя кланятися іншій особі, але я розсудив, що уклін Галіля міг бути наслідком того, що сказав йому Султан (чого, однак, через музику й барабани п. Богданов не розчув), і тому я наважився відплатити Галіль-паші за його уклін. Після цього Государ продовжував свою ходу у внутрішні покої, а ми вирушили до свого човна.