Сераль, мечеть Святої Софії, зустріч із Султаном Махмудом II та Сераскир Хозрев

Мені здалося це досить дивним: з якого дива піду я до Акім-паші (лейб-медика), який про мене, ймовірно, ніколи й не чув? Та й навіщо піде він з доповіддю про іноземця до Государя? Якщо я маю на те якесь право, то чому не звертаюся до свого Посланника? Ймовірно, відмова мені дасть нагоду іншим іноземцям, дуже справедливо, посміятися з мене, і все це буде вельми неприємно Аполлінарію Петровичу Бутєнєву. Він так прихильно мене прийняв, а я ні про що не повідомив його і не спитав. Сергій Іванович, з яким я почав радитися, був цілком моєї думки і сказав мені, що цей ренегат бреше. Це не його справа, і він ніколи не наважиться з цим іти до Султана. Тож пораду турецького німця ми залишили без уваги і вирішили поїхати на прогулянку річкою Кят-Хане. Береги її мальовничі. Тут був кавалерійський табір і прекрасний павільйон, де ще недавно Султан давав свято; незадовго до того була й чудова ілюмінація. Ми, без будь-якої певної мети, попливли вгору річкою, милувалися її околицями і приємно розмовляли. Раптом почалася суперечка між нашим кавазом і вартовим, що стояв на березі. Пан Богданов, прислухавшись до їхньої суперечки, сказав мені, що вартовий кричить, щоб човен не плив далі, і що не велено пускати так близько до палацу.