Весна 1855 року, експедиція до Керчі та штурм 18 червня

Незважаючи на цю перевірку, французи все ще наполегливо просувалися до Мамелону, на якому росіяни продовжували працювати над будівництвом величезної споруди, яка щогодини наближалася до завершення, незважаючи на перерви, спричинені сильним артилерійським вогнем з добре обслужених батарей союзників. Вранці 22 березня французи знову відновили боротьбу за стрілецькі ями й зуміли вибити ворога з тих, що знаходились у їхньому найближчому фронті; але більше нічого важливого протягом дня не сталося. Проте вночі росіяни, які вже не могли без занепокоєння спостерігати за тим, як союзники постійно завойовують позиції в напрямку «Мамелону», здійснили вилазку більш масштабного характеру та більшого масштабу, ніж будь-яка, на яку вони наважувалися досі. Їхні війська чисельністю 15 000, як зазначено, напали масово і зі страхітливими криками на голову соку, який французи везли до Мамелону, а потім просунули ліворуч від своєї нової паралелі, про яку ми вже говорили вище, куди їм вдалося проникнути і якою, незважаючи на мужній опір, який їм протистояв, вони тимчасово заволоділи. Прорвавшись, вони потім кинулися праворуч від англійської паралелі, зуміли перетнути роботи й зайняли позицію в тилу французької лівої сторони, яка на мить була піддана смертельному перехресному вогню. Генерал Д'Отемар, французький генерал, який чергував в окопах, відзначився в цій надзвичайній ситуації своєю холоднокровністю та присутністю духу, і батальйон егерів, підійшовши на підтримку, кинувся на ворога в ущелині та відкинув його звідти зі значними втратами. Тим часом загони росіян, які досягли нашої паралелі, були зустрінуті охороною окопів, що складалася із загонів 77-го та 97-го полків, які, хоча таким чином були раптово захоплені як у фланг, так і в тил, виявили граничну холоднокровність і рішучість. Капітан Вікарс, який командував загоном 97-го, першим вступив у контакт з ворогом; змушуючи своїх людей лягти, він дочекався, поки росіяни підійдуть на відстані двадцяти кроків, коли червоні мундири, вскочивши на ноги, кинувши один смертоносний залп, зімкнулися й безвідмовним багнетом швидко вибили росіян з траншеї. Вікарій сам упав, підбадьорюючи своїх людей своїм голосом і своїм приклад. Він збив двох росіян і вже збирався зрубати третього, коли м’яч, випущений людиною так близько від нього, що його пальто обпалило вогонь, увійшов у його підняту руку біля з’єднання з плечем і розтягнув його бездиханним на землю. «Ніщо, — розповідає офіцер-артилерист, розповідаючи про долю цього героїчного воїна, — не могло бути більш шляхетним, самовідданим і славним, ніж його поведінка в цьому, першому й останньому його бою». Можна додати, свідчення, яке було достатньо підтверджено лордом Ігланом. Загін 77-го зрівнявся мужністю з товаришами по Легкій дивізії. Майор Гордон з інженерів, який командував усім загоном і відзначався не менше своїми вмілими організаціями, ніж своєю особистою доблестю, був поранений у двох місцях цього разу, в якому офіцери та солдати змагалися один з одним у хоробрості та відданості.